Спомини запорожця
- Автор: Авраменко Никифор
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 966-8201-27-2
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Спомини запорожця». Краткое содержание книги:
Публікується вперше за матеріалами з сімейного архіву сім'ї Авраменків у Познані. Текст подається в оригінальному написанні. Для більш зручного прочитання частково адаптовано до сучасної орфографію та пунктуацію.
Українське населення, зіпхнуте до життя середньовічних кріпаків, позбавлене освіти і провідної верстви, своє відродження завдячує духовенству. Держалось воно міцно східної обрядності — греко-католицької, що зробилось прикметою національної приналежності. В особі митрополита мали галичани могутнього покровителя і оборонця. З убогих приходів вийшли перші борці заправо до школи і громадянської рівності. В одній державі йшла довго зажерта боротьба історично пов'язаних між собою привілейованої шляхетської групи з почигаючою відроджуватись українською народністю.
Цісарсько-королівський уряд, де були міністрами, а навіть прем'єрами поляки — титуловані шляхтичі, помалу мусив йти на уступлення, і перед 1 — ю Світовіою війною українці мали свої середні школи, університет, наукове товариство, банк, а головне — представників у державному парламенті.
Галичина була містом праці нашого найбільшого історика Грушевського, дала знакомитих письменників і поетів, а серед їх — велетня Івана Франка, котрий українську літературу і поезію поставив поруч інших світових.
З Галичини йшло на Велику Наддніпрянську Україну своє рідне друковане слово, заборонене тут.
Галичани мали за що дякувать своєму цісареві, навіть мали за свого оборонця.
Для їх ворогами були: № 1 — поляки, № 2 — москалі. В майбутнім бачили Україну королівством або широкоавтономною республікою в складі Австро-Венгер- ської монархії.
Ми не знали і не переживали конфліктів з поляками. Чужою була думка про австро-венгерську державність. Ось у чім була різниця між нами і галичанами. Ось чому ми мали у себе в сотнях і штабах козаків і старшин поляків, як п. полковники Гейденрейх, Лубенецький, хор. Бурба і т. д.
У січовиків цього бути не могло. Не могло буть українця в польських легіонах.
При виїзді стрільців за добре заставленим столом випито по чарці-другій. Теплим словом підполковник Погрібний дякував стрільцям за братерське співжиття, бажаючи успіхів в майбутнім.
І стався дуже неприємний випадок. Командир 1-ї стрілецької сотні, солідний і спокійний Іван Загаєвич, всіма поважаний, дістав в лице от такого ж спокійного, цінимого старшини Ігнатенка.
Не інакше, як під впливом горілки, Загаєвич поставився заносливо, назвав нас усіх "фальшивими українцями", "москалями" і т. п. Ігнатенко, канівчанин, немолода людина, до котрого була мова, потребував пояснення. Загаєвич ще додав… і сталось!
Як господар зібрання, я мусив перепросить Загаєвича за випадок в поміщенні клубу-зібрання. Ігнатенко пішов під арешт. Стрільці не знали суда честі.
Цей інцидент мав свої наслідки в пізніших трагічних хвилях. В полку осталось коло 2000 багнетів і шабель при 2-х батареях (7 гармат). Участки куренів розтягайсь.
Знову з демаркаційної полоси напад на с. Картушино. Містились там штаб IV куреня, сотня піхоти, батарея і кулеметна команда.
Як в Кам'янській Слободі, напад учинено перед світом і в першу чергу на батарею. Варта, одначе, чувала, одкрила огонь, весь гарнізон на сполох ступив в бій. Користаючись з темноти і близького лісу, напасники скоро одійшли.
Взяті полонені називали себе повстанцями з України. Брали уділ в нападі на Кам'янську Слободу. В нейтральній полосі находиться кілька тисяч озброєних. Головні сили — в с. Андрійковичі, мають приготовлену позицію і артилерію. Командування і магазини містяться на ст. Унеча по совітській сторожі. Значить, Раковський в Києві замилював очі.
Тут збирались під рукою Совнаркому поважні сили, котрі на підставі міжнародового права належало признавать за розбійників. В такім випадкові зроблено випад в демаркаційну полосу силами німецького батальйону і 4-го куреня з батареєю і кінною сотнею. Під Андрійковичами дійшло до бою з поважними силами "повстанців", котрі уперто боронились в приготовлених окопах.
Дійшло до бою на багнети і гранати. Взято коло 20 полонених. Кінна сотня тоже мала кількох, одначе всіх їх знищив чотовий Петро Дяченко, людина одважна, а одночасово жорстока.
Полонені підтвердили відомості про свою базу на ст. Унеча, де були, магазини і шпиталь. Себе називали "богунцями", а командира "отаман Чорт" — Микола Щорс.
Богунівці з IV куреня бились з богунцями! Брат на брата. Смутно на душі, тяжко на серці…
Важним було усталення факту, що напади на нашу сторону почались од часу прибуття в Унечу великої ватаги матросів.