Історія України-Руси. До року 1340
- Автор: Грушевский Михаил Сергеевич
- Серия: Історія України-Руси #3
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія України-Руси. До року 1340». Краткое содержание книги:
У третьому томі висвітлюється історія Галичини та Волині від утворення тут держави князя Романа Мстиславовича до загарбання значної частини території Польським королівством, а також становище Наддніпрянщини за умов панування золотоординських ханів.
То тільки можемо сказати, що се поставленнє Іларіона не зробило на Руси нїякої сензації, не лишило нїякої традиції в княжих і духовних кругах, так що коли сто лїт пізнїйше Ізяслав Мстиславич задумав поставити митрополита подібним способом як Ярослав, нїхто не згадував про той прецедент, і епископи шукали оправдань такого поставлення в візантийській практицї. Князї-наступники Ярослава не піддержали його почину, й митрополити далї присилали ся з Царгорода, так що коли й можливо ще припустити якісь змагання до церковної автономії у Ярослава, то зовсїм неможливо сього зробити з тодїшнїми князївськими кругами взагалї. В Візантиї, коли ся справа викликала яке напруженнє, то слїдом було воно полагоджене, бо як раз десь по тому Ярослав оженив свого сина Всеволода з візантийською принцесою; се теж не промовляє за великим принціпіальним значіннєм поставлення Іларіона.
Анальоґічний факт повторив ся, як я сказав, аж сто лїт пізнїйше, за Ізяслава Мстиславича. Ставши київським князем, він застав митрополичий престіл порожнїм: попереднїй митрополит Михаіл 1145 р. поїхав до Царгороду, обовязавши епископів, що вони не будуть правити служби в катедрі св. Софії без митрополита. Ся остання подробиця показує, що виїзд митрополита не був припадковим, що се була певного рода демонстрація супроти князїв, чи властиво — київського Всеволода, а те „рукописаніє” епископам, як його називає лїтопись — родом інтердикта, наложеного перед виїздом 5). Після того м. Михаіл з Царгорода не вертав ся 6), і нового митрополита не прислано, — чи то для пресії на київських князїв, чи то через замішання в самім царгородськім патріархаті (1146 р. вмер патріарх Михаіл, його наступника скинено по короткім часї, й майже цїлий 1147 р. патріарший престіл був порожнїм).
В таких обставинах Ізяслав Мстиславич, наступник Всеволода, задумав поставити митрополита в Київі, без патріарха. Здаєть ся, сю гадку піддав йому чернигівський епископ Онуфрий, доводячи, що собор епископів має право поставити митрополита. Се й було справедливо, тільки що посьвятити митрополита по канонїчній практицї епископи не могли самі. Власне такий закид піднесли проти сього деякі епископи, як смоленський Мануіл, Грек, і Нїфонт новгородський, правдоподібно — Русин (печерський монах), але добре обзнайомлений з візантийською церковною практикою 7). Онуфрий супроти того пошукав формального оправдання в візантийській практицї: він доводив, що коли в Царгородї патріархів благословлять рукою св. Івана, так вони можуть поблагословити митрополита головою папи Климента 8). Його доводи знайшли собі прихильника в Ізяславі (зрештою він міг бути навіть інїціатором гадки — поставити митрополита самим, коли з Царгорода не дають), і до них прилучили ся деякі епископи з земель самого Ізяслава. Знайшло ся їх шість, і вони собором посьвятили митрополитом (27/VII 1147) Клима (Климента) Смолятича, монаха Зарубського монастиря (в Київщинї), що мав славу як „книжникъ и философь, такъ якоже в Руской земли не бяшеть” 9).
Але сим справа не закінчила ся. Епископи-противники не признали митрополитом Климента, доки він не дістане благословенства царгородського патріарха. Особливо енерґічно аґітував против нього новгородський епископ Нїфонт, невважаючи на репресії зі сторони кн. Ізяслава, що якийсь час навіть тримав його в арештї 10). Новгород стояв тодї в сфері полїтичного впливу Ізяслава. За те Нїфонт знайшов прихильників в иньших князях, не тільки в ворогах Ізяслава як Сьвятослав Ольгович та Юрий 11), але і в його братї й вірнім союзнику Ростиславі смоленськім: вірний прихильник всяких осьвячених часом традицій (а може до того й піддаючи ся впливу свого епископа Грека Мануіла), він теж став в рядах противників доконаного Ізяславом розриву з царгородським престолом.
Таким чином і се поколїннє князїв не мало нїяких змагань до церковної автономії. Противники Климента повторяли закид Нїфонта, що Климент не має благословенства патріарха 12), але з дальшого видко, що вони так само не мали серця й до того, аби вибороти практику, щоб митрополит виберав ся в Київі і тільки сьвятив його патріарх. Зрештою не знати, чи й у самого Ізяслава був плян — перевести такий порядок, і чи не було посьвященнє Клима в самих його очах виїмковим фактом, викликаним обставинами: до нового поставлення митрополита Ізяслав не дожив.