Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів

Келен виросла в Ейдіндрілі і часто бувала у замку, причому частіше всього одна.

Навіть коли вона була дитиною, їй дозволялося ходити в замок одній, як і іншим юним сповідницям. Чарівники жартували над нею і бігали по коридорах, радіючи разом з дівчинкою. Замок став для неї другим домом. Затишним і безпечним, доброзичливим і зберігаюим таємниці.

Але вона добре знала, що в замку, як і в будь-якому будинку, є небезпечні місця.

Ніхто не полізе, наприклад, в палаючий камін. Ось і в замку були місця, куди суватися теж не було варто.

Подорослішавши, вона перестала ходити в замок одна. Коли сповідниця стає дорослою, їй небезпечно ходити куди б то не було наодинці. Як тільки сповідниця починає приймати сповіді, її всюди супроводжує її чарівник, тому що у неї з'являється багато ворогів.

Родичі засуджених рідко вірили, що їхній син або чоловік скоїв щось серйозне, а часто і жорстокий злочин, і винили сповідниць за смертний вирок, хоча вона в даному випадку була всього лише засобом приведення вироку у виконання.

На життя сповідниця постійно замахувалися. Нестачі в охочих умертвити сповідницю ніколи не спостерігалося.

— А як ми без Магістра Рала пройдемо щити? — Запитала Бердін.

Келен впевнено посміхнулася обом Морд-Сіт.

— Річард не знав, куди йшов. Він просто вихором пролетів по замку, ведений своїм даром. Я ж знаю шлях, де можна пройти і без магії. Можуть, правда, зустрітися м'які щити, які звичайні люди не пройдуть, але мені вони не перешкода.

А якщо пройду я, то зумію і вас протягнути, як Річард протягував вас через більш потужні щити.

Кара хмикнула. Вона всю дорогу сподівалася, що щити їх зупинять.

— Кара, я бувала в замку сотні разів. Там абсолютно нічого боятися. Ми просто йдемо в бібліотеку. Як ви захищаєте мене тут, так само я буду захищати вас в замку. Ми сестри по ейджу. Я не підпущу вас до небезпечної магії. Ти мені довіряєш?

— Ну… Я вважаю тебе сестрою по ейджу. А сестрі по ейджу я можу довіряти.

Вони проїхали під величезними гратами і в'їхали на територію замку. Тут, за товстими зовнішніми стінами, сніг танув, ледве долетівши до землі. Келен відкинула капюшон. Тут було тепло і затишно.

Струсивши сніг з плаща, вона вдихнула на повні груди свіже весняне повітря.

Нік радісно заіржав.

Келен повела Кару і Берліну по гравію і кам'яній крихті до арки в стіні.

Морд-Сіт запалили лампи, приторочені до сідел, і коридор освітився м'яким помаранчевим світлом.

— Чому ми йдемо тут? — Запитала Кара. — Магістр Рал вів нас до великих кам'яних двері там, в центрі.

— Знаю. Це одна з причин, чому ви так боїтеся замку. Той шлях в замок небезпечний. А я веду вас дорогою, якою зазвичай ходила сама. Вона набагато безпечніша.

Самі побачите.

Цією дорогою ходили ті, хто жив або працював у замку. Звичайні відвідувачі входили через ще один вхід, де їх зустрічав провідник, який за ними доглядав.

Коли вони вийшли з проходу, коні побачили розкішний вигул з соковитою травою. Доріжка бігла уздовж стіни до головного входу в замок. Від вигулу її відгороджувала дерев'яна огорожа. У дальньому кінці вигулу знаходилася стайня.