Темна вежа. Темна вежа VII

Почався наступний день. Ще трохи — і сирена мала просигналити про ранкову зміну. Скоро ввімкнулася б музика, засяяло б сонце і нічна зміна Руйначів вийшла з Читалки, поступаючись ранковій зміні. Усе йшло за правилами, а проте Пімлі Прентис минулої ночі спав не більш ніж годину, та й то всю ту годину його терзали неприємні хаотичні сни. Врешті-решт близько четвертої (годинник на його тумбочці стверджував, що скоро четверта ранку, хоча хтозна, котра там була насправді, та й не мало це більше значення, бо кінець уже був близько) він підвівся й сів у крісло в кабінеті, дивлячись з вікна на темну Алею, де о цій порі не було нікого, крім одного самотнього отупілого робота, котрий забрав собі в голову, що має патрулювати територію, і тепер безцільно розмахував руками з гострими пальцями-пінцетами на тлі неба. Ті роботи, які ще працювали, стали в ці дні дуже ненадійні, але виймати з них акумулятори було небезпечно, бо деякі були заміновані й могли вибухнути за першої ж спроби їх вимкнути. І нічого не можна було з тим вдіяти, крім як примиритися з їхніми витівками й нагадувати собі, що невдовзі це все скінчиться, слава Ісусу й Господу-Вседержителю. Певної миті колишній Пол Прентис відкрив горішню шухляду стола, витяг кольт «миротворець» сорокового калібру й поклав його собі на коліна. Саме з цієї зброї колишній начальник, Гумма, виконав вирок над гвалтівником Кемероном. За час, поки Пімлі перебував на своїй посаді, йому жодного разу не довелося нікого страчувати, і він був цьому радий. Але тримати револьвер на колінах, відчувати його вагу завжди було приємно, це якось заспокоювало. Хоча навіщо йому заспокоюватися серед ночі, а надто зараз, коли все йшло так гладко, він і гадки не мав. Все, що знав напевне, — якісь аномальні сплески активності з’явилися на приладах глибинної телеметрії, як любили їх величати Фінлі й Дженкінс, їхній головний технік (неначе ті інструменти працювали на дні океану, а не в комірчині підвального приміщення, яка прилягала до довжелезної кімнати з кориснішими пристроями). Пімлі любив називати речі своїми іменами, тож свою тривогу розпізнав: то було передчуття неминучого кінця. Він сказав собі, що це просто справджувалося дідусеве прислів’я: він майже дійшов до порогу, тож тепер час і про яйця потурбуватися.