Господиня

Іян поглянув на мене.

Зоряна ніч була абсолютно тиха. Навіть вітер стих. Я зашепотіла, певна, що мій шепіт почують усі:

— У вашому серці не було ненависті,— ледь чутно мовила я. — Самим своїм існуванням ви довели, що ми помилялися. Ми не мали жодного права забирати у вас ваш світ, Волтере. Я сподіваюся, що ваші казки правдиві. Сподіваюся, ви відшукаєте свою Гледис.

Камінці посипалися крізь пальці, а я чекала, поки вони з м’яким стукотом не впали на тіло Волтера, поховане в глибокій темній могилі.

Енді взявся до роботи, тільки-но Іян ступив кілька кроків від могили: з гірки світлої порохнявої землі, наваленої за кілька футів від могили, він заходився згрібати лопату по лопаті. Земля падала з глухим стуком, а не шелестом. Від цього звуку я зіщулилася.

Підійшов Аарон, також із лопатою в руках. Іян повільно розвернувся й відніс мене геть, щоб звільнити їм місце. Позаду нас із негучним грюкотом заповнювала могилу земля. Люди почали тихо відступати й перешіптуватися — обговорювали похорон.

Поки Іян ніс мене до матраца — чужорідного тіла на голій землі, я вперше зазирнула йому в очі. Його виснажене обличчя було вимащене світлими смугами пороху. Мені й раніше траплялося бачити його таким… Але тут Іян поклав мене на матрац, і думки мої перескочили на інше. Що мені робити тут, просто неба — спати? Підійшов Док, і вони з Іяном стали наді мною навколішки просто в пилюці.

— Як почуваєшся? — запитав Док.

Я хотіла сісти, але Іян притримав мене за плече.

— Все гаразд. Я думаю, що зможу і ходити…

— Не варто квапитися. Нехай нога відпочине кілька днів, о’кей? — Док припідняв мою ліву повіку й неуважно посвітив тоненьким промінчиком ліхтарика в зіницю. На його обличчі затанцював яскравий відблиск. Док аж здригнувся і на кілька дюймів відсунувся, а от Іянова рука у мене на плечі навіть не сіпнулася. Це мене здивувало.

— Гм. Так ми діагноз не поставимо. Як голова? — запитав Док.

— Трохи паморочиться. Гадаю, це через ліки, які ви мені дали, а не через рану. Мені вони не подобаються — краще б я відчувала біль, правда.

Док скорчив гримасу. Іян також.

— Що? — з натиском запитала я.

— Я збираюся знову наколоти тебе морфієм. Вибач.

— Але… навіщо? — прошепотіла я. — Моя рана не така серйозна. Я не хочу…

— Слід занести тебе в печери, — перебив мене Іян, так ніби не хотів, щоб хтось почув нашу розмову. Позаду, відлунюючи від скель, долинали тихі голоси. — Ми запевняли… що ти не будеш при тямі.

— Зав’яжіть мені очі.

Док витягнув із кишені маленький шприц. Ним уже користувалися: залишилося всього чверть. Я відсахнулася й притиснулася до Іяна. Його рука важко лягла на моє плече.

— Ти знаєш печери занадто добре, — пробурмотів Док. — Ніхто не хоче, щоб ти здогадалася…

— Але куди мені йти? — прошепотіла я несамовито. — Навіть якби я й знала, де вихід? Навіщо мені втікати зараз?