Господиня

— Ти навмисне намагаєшся мене розізлити? — не витримала я. Терпець мені урвався. Скільки вже я не спала? Гірше за ногу боліла тільки голова. При кожному подиху кололо в боці. Вперше в житті я з подивом усвідомила, що злюся, злюся по-справжньому. — Якщо так, то вітаю — тобі вдалося!

Джаред і Вез вражено витріщилися на мене. Певна, якби я могла бачити обличчя інших, то, мабуть, прочитала б на них такий самий вираз. Ну, може, не в Джеба: він непроникний, як гравець у покер.

— Я — жінка, — ображено мовила я, — і мені діє на нерви, коли мене називають «істотою».

Джаред здивовано кліпнув, а тоді його обличчя знов застигло.

— З якого дива? Бо ти в тілі жінки?

Вез послав Джареду палючий погляд.

— Бо я сама — жінка, — прошипіла я.

— Хто так вирішив?

— Ви, люди, так вирішили. Серед душ саме такі, як я, дають життя потомству. Хіба це не робить мене жінкою?

Така зухвала заява заскочила його зненацька. Я майже пишалася собою.

«Давно пора, — зловтішалася Мелані.— Він неправий і поводиться, як справжня свиня».

«Дякую».

«Ми, дівчата, маємо підтримувати одна одну».

— Про це ти нам ніколи не розповідала, — пробурмотів Вез, поки Джаред шукав, що б таке заперечити. — Як ви розмножуєтеся?

І тут оливкове обличчя Веза потемніло, так ніби він тільки-но усвідомив, що вимовив ці слова вголос.

— Ой… не відповідай, якщо… якщо я запитав щось непристойне.

Я розреготалася. Мій настрій гойдався, як маятник. Зараз на мене напав дурносміх, як це назвала Мелані.

— Ні… тут немає нічого… непристойного. На відміну від вас, у нас усе значно… простіше, — я знову засміялася й залилася густим рум’янцем — пригадалося, як складно це в людей.

«Не забивай голову дурницями».

«Я цього в тебе нахапалася», — нагадала я їй.

— Отже?.. — запитав Вез.

Я зітхнула.

— Тільки дехто з душ належить до… матерів. Ще не матерів навіть. Так нас називають, але це тільки означає, що в нас є потенціал… — згадавши про це, я знову посерйознішала. Матері в живих не лишаються — є тільки спомини про них.

— І в тебе є потенціалі — запитав Джаред.

Я знала, що зараз уважно слухають усі. Навіть Док відірвав вухо від Кайлових грудей.

Я не відповіла на запитання.

— Ми… чимось схожі на ваших бджіл чи мурашок. У нас багато-багато безстатевих членів родини — і одна матка…

— Матка? — перепитав Вез, витріщившись на мене.

— Не зовсім у тому сенсі. Просто на кожні п’ять-десять тисяч душ народжується одна матір. Іноді ще рідше. Чітких правил не існує.

— А скільки трутнів? — поцікавився Вез.

— Та ні, трутнів серед нас немає. Кажу ж вам, усе набагато простіше.

Всі чекали на подальші пояснення. Я ковтнула. Не варто було піднімати цю тему. Мені більше не хотілося про це говорити. Ну то й що — хай Джаред і далі називає мене «істотою»…

Всі досі чекали. Я насупилася, а тоді заговорила:

— Матері… діляться. Кожна… клітина, якщо так можна сказати, адже наша будова відрізняється від вашої, стає новою душею. Кожна нова душа несе в собі частинку материнської пам’яті — частинка матері залишається жити.