Господиня

Ми були не в печерах.

Не в печерах.

Ліворуч, немов мініатюрна гора, височіла купа валунів, поросла низьким чагарником. Праворуч простягалася безмежна, скільки сягало око, пустеля, яка зникала в темряві. Я глянула вперед і зауважила купку людей — просто неба їм було ніяково. Я точно знала, як вони почувалися: вразливими.

Я знову спробувала підвестися. Хотілося наблизитись, побачити все на власні очі. Іянова рука стримала мене.

— Легше, — мовив він. — Навіть не пробуй підводитися.

— Допоможи мені,— благала я.

— Вандо?

До мене долинув голос Джеймі, а тоді я побачила і його самого — короткий чубчик розмаявся на вітрі, поки Джеймі біг до мене.

Пальці пробіглися краєм матраца піді мною. Як я потрапила сюди, невже я спала під зірками?

— Вони не зачекали, — мовив Джеймі до Іяна. — Скоро все закінчиться.

— Допоможіть мені підвестися, — попросила я.

Джеймі простягнув мені руку, але Іян заперечно похитав головою.

— Я сам.

Іян пропхав під мене руки, намагаючись уникати забитих місць. Відірвав мене від землі, й у голові одразу закрутилося, немов я на кораблі, який от-от перекинеться. Я застогнала.

— Що це Док зробив зі мною?

— Дав тобі залишки морфію, щоб ти не відчувала, як він оглядає рани. Все одно тобі слід було виспатися.

Я насупилася.

— Хіба ліки не знадобляться ще комусь?

— Ш-ш-ш, — мовив Іян, і вдалині почулися голоси.

Я повернула голову і знову побачила людей. Вони стояли біля низького темного заглиблення в скелі, видутого вітром під нестійкою на вигляд купою валунів. Ламаною шерегою люди обличчями стояли до цього заглиблення.

Я впізнала голос Труді.

— Волтер бачив у житті тільки білі смуги. Він би роздивився біле і в чорній дірі. Я сумуватиму за цим.

Темна фігура Труді ступила крок уперед — від руху гойднулася її чорна з сивиною коса — й кинула в темряву жменьку піску. Він із ледь чутним шелестом посипався вниз.

А тоді вона повернулася і стала поруч із чоловіком. Але Джефрі вже підійшов до чорного отвору.

— Тепер він зустріне свою Гледис. Там він буде щасливіший, — Джефрі кинув свою жменьку землі.

Іян підніс мене до правого краю шереги, і я роздивилася похмуру печеру. В землі темнів овал, навколо якого півколом стояло все населення печерного містечка.

Тут були всі — всі до одного.

Вперед виступив Кайл.

Я затремтіла, й Іян лагідно пригорнув мене.

Кайл навіть не дивився в наш бік. Я бачила його профіль: праве око запливло і майже не розплющувалося.

— Волтер помер людиною, — мовив Кайл. — Жоден із нас не сміє просити більшого, — з цими словами він кинув у яму жменьку землі.

А тоді приєднався до решти.

Джаред стояв поруч із ним. Він зробив кілька кроків і опинився біля Волтерової могили.