Беладонна. Любовний роман 20-х років

Таля зовсім не була зацікавлена. Вона строго промовила:

— Цього можна було давно сподіватися!

— А ти звідки це знала? — перепитала Ганна, певна того, що Таля не менше за неї засуджує Володимирову поведінку.

Але, на диво, Таля гостро відрубала:

— Хіба я не чула, коли ти поверталася додому.

Ганна вся отерпла. Яку хвилину вона не могла промовити й слова. Дочка ж дивилась на матір очима повними осуду й зневаги.

— Ти нічого не знаєш, Талю, — змогла врешті вимовити Ганна.

— Я все знаю. Ти не повинна розходитись із Володимиром Андрійовичем.

— Я мушу розійтися.

— Тоді ти йди, а я залишаюся, — безапеляційно заявила Таля.

Останні Талині слова остаточно прибили Ганну. Вона ще грізно підвелася; щоб відповісти Талі, але відчула, що земля тікає з-під її ніг, а разом розбіглися врозтіч і всі аргументи. Ганна замовкла надовго. Вона мусила переждати, поки випарується в ній образа, щоб інтимно підійти до Талі й переконати її в тому, що вона зовсім не знає суті справи. Але Таля й не хотіла її знати. Для неї досить було того, що вона знала, і кожному новому материному намірові вона давала одсіч. Ганна стала добачати тут новий Володимирів підступ і вирішила розшифрувати Талі всю суть при ньому.

Другого дня, коли Володимир сидів у себе в кабінеті, Ганна гукнула до нього:

— Прошу до столу.

— Дякую. Я вже пообідав, — похмуро відповів Володимир.

Таля, що була вже сіла за стіл, швидко підвелася й зачинилась у себе в кімнаті. Рука Ганні безсило опустилася з розливною ложкою й заклякла. На столі парувала нікому не потрібна страва.

Через кілька хвилин Ганна несміливо увійшла в кабінет до Володимира.

— Тоді вибач, що я досі залишалася в твоєму помешканні. Цими днями я постараюся знайти собі.

— Для чого шукати? Ти можеш залишитися тут. Мені одному зручніше буде знайти, — відповів він тоном покривдженого.

Ганна знічено вийшла з кабінету. Ця доброзичливість її пройняла отруйними докорами. Невже в усьому винна тільки вона? Невже!.. Невже… Безмірний жаль до себе пройняв Ганну. Вона впала на ліжко й буйно заридала, тамуючи стогін у подушці.

З кімнати стурбовано зирнула Таля, але зараз же опанувала себе. Зі спокійним виразом досвідченого лікаря вона налила в склянку води, капнула кілька валерянових крапель і піднесла матері. Мати покірливо взяла склянку з таким виразом, ніби вона мала випити отруту, і заспокоїлась.

Таля залишилася біля стола з книжкою в руках і крадькома кидала на матір допитливий погляд. Мати дивилася нерухомим поглядом кудись в одну точку з виразом покинутої й немічної. Таля добре знала цей погляд ще з часу жалоби за батьком. Вона відчула, як тінню на неї насуває та давня туга, а з нею й болючі докори. Вона вже забула свого батька, вона вже й матері ладна була зректися, в той час, як мати ніколи не забувала батька…