Беладонна. Любовний роман 20-х років

Ганна дико підвелася на ліжку.

— Аякже. Всією душею бажала, щоб ти на дитячому ліжку вчиняв оргії з Баталовою. Аякже! І ти смієш іще підвищувати голос? Скажи, що тебе в'яже зі мною? Що тобі до мене? Нічого, крім ображеного самолюбства. А коли так, то не замасковуйся чужими гріхами. Своїх у тебе теж досить.

Володимир зніяковів. Він не сподівався такого прокурорського тону. Він мав іще щось сказати у своє виправдання, але Ганна несподівано додала:

— Та мене зовсім не цікавить, чи є в тебе пранці, чи нема. Пора вже розв'язати цю історію раз назавжди! — і вона рішуче повернулася до стіни.

Володимир загасив світло в кабінеті й ліг замислений горілиць на канапу.

Ганна так само не могла довго заснути. Слова про розрив у неї вирвалися раптом, але й тепер вона стверджувала, що це треба зробити. Це єдиний чесний вихід із тих взаємин, що утворилися між ними. Ганна почала обдумувати навіть практичний бік справи. Володимир же ще не такий підлий, що почне виживати її з опери?

Мавши на увазі останній аргумент, Ганна не хотіла вранці дратувати Володимира продовженням учорашньої розмови. Сьогодні вона скромно одяглась і, навіть не підфарбувавши губ, пішла до опери на репетицію. Сьогодні вона виглядала набагато старішою, але вперше за довгий час почувала себе природно. З нею не розмовляли ні Баталова, ні Гдаль, ні Джіонеллі, але те все Ганну мало обходило. Вона скромна співачка, яка вже переросла для того, щоб вибитися в артистки, але поважає себе за ставлення до скромного призначення, тому просто й щиро дивиться всім у вічі.

Так само просто й щиро Ганна глянула вдома у вічі Володимирові.

— Поговорімо серйозно, без лайки.

Володимир, підвівши дражливий погляд, насторожився.

— Далі так жити не можна. Ми будемо одне одного ображати, винуватити тільки на те, може, що ми не пара одне одному. Краще розійдімося.

— Що ж, думка щаслива! Ти думаєш жити вже з Джіонеллі?

Ганна обурилась.

— Мені нецікаво, чи будеш ти жити з Баталовою, чи з ким іншим. Хай і тебе не цікавить. Наше співжиття — це якесь непорозуміння від початку до кінця.

— Я теж такої думки. Так от порозуміймося хоч наприкінці. Хто ж, власне, тому винний?

— Взагалі, кажуть, винних не буває. Але непорозуміння між нами — факт наявний. Значить, є причини. Винувата насамперед я сама, що вийшла за тебе заміж. Я старша й повинна бути розсудливіша. Я вже не така красива й не така життєрадісна, як би тобі того хотілося.

— Мені насамперед хотілося б, щоб ти мала стале почуття до мене.

— На твою думку, я його не мала?

— Ні.

— А ти мав?

— Я міг би його мати, коли б у тому був сенс.

— Ха-ха! Це цікаво. Не бачити сенсу в сталому почутті й разом із тим вимагати його від іншого. Так, отже ж, я перейнялася твоєю філософією й теж не бачу сенсу.