Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
Володимир дратувався.
— Я не мав для кого зберігати його. Ти ж знаєш, що я тебе любив, але ти одночасно любила й свого першого чоловіка.
— А коли його не стало, ти почав захоплюватись іншими…
— Тому тільки, що я бачив, як ти побивалася за ним. По-твоєму, я повинен був офірувати себе на те, щоб разом із тобою тужити за ним?
— Брехня! Ти добре знав, що тобі я належу цілком. Ти був певний мене, і вже тебе починало гнітити те, що володієш не такою красивою жінкою, як Баталова. Я добре помічала, як ти сторонився мене в опері на людях. Ти думав, що я стара, яка до пари тільки Гдалеві, а коли побачив мене з Джіонеллі, в тобі заговорило ображене самолюбство власника.
— У мені заговорила тільки образа за тебе саму. Я все ж вважав Гдаля за порядну людину.
— Що, одначе, не заважало тобі поводитися з ним по-хамському.
— Так! Я почуваюся винним перед ним. Я не міг нічого бачити осудного в твоїх стосунках із ним. Але коли ти зблизилась із тією гидотою… Правда, спочатку я дуже скептично ставився до того, щоб ваші стосунки могли зайти так далеко… Я до останнього моменту вважав тебе за порядну жінку. Але те, що довелося мені вчора бачити… Та я готовий був тебе там задушити в його кімнаті…
І, пригадавши те «вчора», Володимир заходив обурений по кімнаті.
Ганна спокійно посміхалась.
— І ти все ж не звернув і крихти обурення на себе, незважаючи на те, що сам сидів у той час у Баталової. Чи ти думав, що тільки Джіонеллі здатен споганити мене, а тебе Баталова освячує? Ех ти, ідеаліст…
— Коли б я ідеалізував Баталову хоч трохи, я, напевне, не мав би оце зараз із тобою такої розмови. Баталову я знаю краще за тебе, але мені прикро, що й ти дійшла до її рівня.
— Тоді якої ж височини дійшов ти? Чи ти думав творити абстрактні ідеали, щоб вони на тебе милувалися з височини, як ти розважаєшся? Будь певний, що мої взаємини з Джіонеллі не зайшли так далеко, як у тебе з Баталовою, і то завдяки твоїй науці. А від учорашнього вечора я зареклася раз назавжди ходити твоїми стежками. Будь ласка, твори собі ідеали, вклоняйся їм аж до того, щоб загрузати в мерзоті, а мені дозволь жити по-простому, як я почуваю й думаю.
Ганна підвелася й спокійно пройшла в двері до кухні.
Володимир уже почав ходити притишеними кроками з виразом скривдженого.
Він не мав перед ким спростовувати й до кого апелювати.
Незабаром зі школи прийшла Таля. Весна не обминула й її. В очах Талі розцвів життєрадісний блиск, бліді щоки починали жевріти, вся постать набирала обрисів жінки, рухи ставали граційно-еластичні, вона вся пашіла весняною снагою. Знову Талі поверталася її вдача веселої пустотниці, знову на лекціях вона малювала карикатури на вчителів, знову верховодила групою дівчат, що насміхалися з зарозумілих хлопців, а найбільше з Шури Плінтуса. Шура що далі, то виразніше виявляв своє залицяння до Талі. Незважаючи на те, що Таля раз по раз ображала його, він намагався визволяти її на найважчих лекціях із математики, а бувши старостою, в час її чергування намагався залишитися з нею замітати клас. Він завів собі зачіску, носив краватку й до школи почав приходити з портфелем, за що заслужив від Талі титул «професора». На лекціях вона його різко обривала: «професоре, прошу не підказувати мені». Підчас чергування вона його вигонила з класу — «старосто, вийди зараз і не рознось мені сміття».
Спересердя Шура назвав Талю «мачухою». Назва ця залишилася за нею, і Таля сама реготалася зі свого нового прізвища разом із товаришами. А взагалі клас любив Талю. Вона була одверта в поводженні й чула до справжніх покривджень, була скоріше матір'ю, ніж мачухою.
Побачивши Володимира, що стояв однією ногою на стільці, спершись ліктем на коліно, Таля глузливо промовила:
— Ви так чудернацько стали, ніби оце з весною пориваєтесь летіти кудись з ірію.
Володимир не змінив пози й не відірвав свого заглибленого погляду.
— Доведеться летіти, тільки, мабуть, сторч головою.
— Ну для чого такий песимізм? — слово «песимізм» Таля недавно засвоїла й вимовляла його з поважністю дорослої.
— Ми з твоєю матір’ю розходимось.
Таля серйозно замислилась. Через кілька хвилин вона озвалась зовсім таким тоном, як її мати:
— Що ж, може, так і треба…
Володимир здивовано глянув на неї. Перед ним стояла молода Ганна, яка так само легко зрікалася його.
— Так і треба?! Нічого цього не треба було б, коли б твоя мати була хоч трохи інакша.
— Ну, а раз вона така, а не така — значить, вам треба пошукати іншої.