Революция 1917 года глазами современников. Том 2 (Июнь-сентябрь) [FineReader 14]

Реакція перекинулась і до нас. Україна теж стала на поворотці свого життя. Куди та поворотка провадить і як на новому шляху позбутися небезпеки - про це іншим разом поговоримо.

III

Не тільки казковим героям, а й народам трапляється іноді прибитись до фатального стовпа з зловісним написом: підеш праворуч - кінь пропаде, підеш ліворуч - сам згинеш, а просто підеш - і сам згинеш, і кінь пропаде... Але таке ворожіння, що, здавалося б, лишає всякого виходу, може справдитись тільки за певних умов. Вихід завжди єсть. І вже на дотепність та догадливість героя, на його вміння викрутитися із скрутного становища й знайти той вихід треба покладатись, щоб не пропасти й самому, і зберегти вірного товариша в пригодах. Пошукавши справжньої дороги, можна знайти її хоч і на роздоріжжі.

Може бути, що народ український саме стоїть на такому роздоріжжі, на тій небезпечній поворотці, яка може справді в невдалі нетрі та пущі занести. Праворуч - темна реакція, ліворуч - розперезана анархія, а просто - просто може бути і реакція, й анархія, якщо не подбати про справжню дорогу, якщо кинутись наосліп, не забезпечивши себе од можливих пригод, і вся сила в тому, як найти те, що від таких пригод справді може забезпечити і вивести на правдиву путь до невпинного та широкого розвитку на всіх тих ділянках людського життя, якого ми бажаємо й своєму народові серед вільних народів усього світу.

Тому правдиву путь наша національна думка давно вже, в перших своїх зародках визначила, й останні часи тільки виразніше ту дорогу накреслили. Це -автономія України в федеративній республіці російській. Чому автономія, а не самостійність, чому федерація, а не сепаратизм - говорити зараз не буду, беручи саме ці форми державного життя, як такі, що на них погодилась величезна більшість організованої і свідомої громади української, і ці форми, за які нам, очевидно, доведеться ще велику боротьбу видержати, нам і треба захистити від ударів і з правої, й з лівої руки, знайшовши для того найбільш відповідні та доцільні і найменш тяжкі способи.

Способів, на мою думку, три маємо. Можна брати своє право захватним методом, силоміць видираючи, скориставшись з хвилевого знесилення тих, хто проти того повстає. Можна, далі, здобувати його переговорами та умовами і можна, нарешті, йти органічним шляхом, шляхом натурального дозрівання тих форм у загальній свідомості та їх популярності серед широких мас людності. Перший і другий способи рішають справу одразу, третій буває довгий і забарний - але він єдино певний та єдино безпечний: рано чи пізно, кінець-кінцем, доводить він до поставленої мети. Бо щодо першого, то хвилеве знесилення потроху минає, і здобуте силоміць силоміццю ж і втрачається. Умови ж... тільки теперішня війна показала, що кожна умова - то тільки аркуш паперу, який так легко дереться: маємо у власній історії одного дотепного князька, що на докори - як наважився він хресне цілування зламати, - весело й безтурботно відповів: «А що мені якийсь там маленький хрестик»... В історії боротьби України за свою волю й вольності найбільш стріваємо якраз приклади обох цих методів, і вся боротьба нанівець пішла, уся вона розсипалась або перед силою, або перед лукавством. І сталось це саме через те, що на третій шлях не зверталося жодної уваги. Політичні ватажки українські покладались або на саму оружну силу, або на свою дипломатичну зручність - і лишали без уваги той єдино міцний і твердий ґрунт усяких політичних комбінацій, що залежить од свідомості мас, од їхньої піддержки й допомоги. І через те незаінтересовані маси в критичні хвилини кидали своїх ватажків на божу волю, і вони гинули, а з ними й результати їхніх діл та праці. Висновок з цього один може бути: тільки демократичним шляхом будуючи автономію, тільки зв’язавши її з інтересами і потребами трудових мас, тільки прищепивши їм цю ідею як єдиний спосіб порятунку од злиднів, поставимо ми справу на такий твердий грунт, що вже ніяким ольстерцям його не схитнути.