Тринадцять градусів на схід від Грінвіча
- Автор: Сичевський Василь Павлович
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- ISBN: 5-308-00091-3
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча». Краткое содержание книги:
Зібрався повертатися, однак поки вовтузився з чемоданом, з дверима щось сталося. Вони перекосились ще більше, остаточно заклинились і не рухались ні туди, ні сюди. Добриня рвонув раз-другий, без змін. Певне, баржа міняла положення, і це позначилось на погнутій надбудові. До того ж у щілину потрапив шланг, його придавило. Дихати ставало все важче. «Добре, що хоч не до кінця перетиснуло, — подумав Петро, — а то вже б задихнувся. І чого я поліз за цією проклятущою флягою? Не міг дочекатись, доки піднімуть «гармонь»? Ну, як тепер? І хто це видумав робити надбудови металевими? Як у сталеву шафу або в сейф потрапив. Чортзна-що за ситуація!..» Добриня ще намагався зрушити металеві двері, однак його зусилля були марними. Він перелякався і попросив допомоги.
— Ви тільки там не панікуйте, — сказав у телефон Михеєву. — Я в кубрику, а вийти не можу. Двері заклинило. Попробуйте легенько поворушити баржу. Може, відпустить? За корму спочатку потягніть. Ти мене зрозумів, Вовчику?
— Зрозумів, Петре Степановичу, зрозумів. А як у тебе з повітрям?
— Поки що терплю. Давай, потихеньку тягни.
— Кормовий підтягуй! — закричав Михеєв, певне, у трубку другого телефона, що зв'язував його з мотористом бремсберга. — Що ж ти рвеш, дурило! Сказано потихеньку!
— Не хвилюйся, Володю… І не галасуй там, може, ще все обійдеться.
Тут Добриня відчув: баржа подалась кормою на берег. Кубрик повернуло так, що тепер уже підлогою стала стіна з ілюмінатором. Усе в кубрику прийшло в рух, і присмеркове світло, яке до того проникало в ілюмінатор, поступово загусло і перетворилось на темряву. Потім Петро відчув ніби поштовх. Його хитнуло. Баржа лежала на грунті паралельно берегу, притиснувшись до нього кілем.
— Петре Степановичу, Петре Степановичу? — почувся в шоломофоні голос Михеєва.
— Слухаю, — важко відповів Добриня.
— Ти там не лякайся. Ми «гармошку» тепер за ніс підтягнемо, а потім разом за ніс і за корму. Я весь час буду біля телефона. Коли що — не мовчи! Домовились?
— Йес, сер… Домовились!
Баржа ворухнулась і навіть крізь товщу води йому здалося, що він чує, як вона рипить. Потім її стало піднімати все вище до світла. Шар води над верхнім ілюмінатором помітно потоншав. У кубрику стало світліше. За півтораметровим шаром води вже проглядав блідий гривеник сонця. Далі воно стало схожим на апельсин, загорнутий у тонкий вощений напір. Підйом розвивався за планом і Петро вже повірив, що все обійдеться, але тут йому стало важко дихати. Спробував підтягти до себе шланг — не полегшало. Тоді сам підтягнувся по шлангу до дверей і побачив, що щілина у дверях катастрофічно зменшується. Залізне ребро дверей, що, вирівнюючись, ставало на своє місце у металевій коробці, затискало шланг, утруднюючи подачу повітря. «От якби засунути у цю щілину який-небудь ломик», — гарячково шукав виходу Добриня. Тут він згадав, що в руках у нього фляга. Не роздумуючи, засунув її пробкою в щілину. Двері схопили флягу неначе щелепами. Хоч шланг більше не стискався, дихати було нічим, — голова йшла обертом, перед очима плавали матові апельсини. Вони подвоювались, множились, міняли колір. Наче з небуття дістав свідомості голос Михеєва:
— Петре Степановичу, що з тобою? Чому мовчиш?
— Повітря, Вовчику… Повітря…
Добрині здавалось, що він кричить, але нагорі його майже не чули. З яскраво-оранжевих апельсини ставали жовтогарячими, потім золеними, синіми, чорними. Темнота густішала, все щільніше обступала Петра, погрожувала поглинути його раз і назавжди.
В кабінеті чергового надривався телефон. Трубку довго не знімали. Людмила вирішила, що лікар кудись вийшов і прочинили двері, але він, виявляється, був у кабінеті і вже йшов до столу, де отой її телефонний апарат.
— Слухаю!.. Що? Говоріть голосніше… Під водою задихнувся начальник порту Добриня? Як задихнувся?… Шланг передавило? Так, зрозумів. Зараз висилаємо бригаду «швидкої допомоги»!
Не тямлячи себе, Людмила вибігла у вестибюль, схопила з вішалки кожушок і, як стояла з непокритою головою, побігла в порт. Не хотіла вірити, що Петро загинув, що його більше нема. Таке не вкладалося в голові. Як це так? Сонце, море, небо, земля — все лишилося, як і було, а його нема?! Це несправедливо! Несправедливо і жорстоко!
Ще зі сходів побачила: підтягнута до берега «гармонь» спроквола поверталася. Стаючи кілем на мілководдя, піднімала догори зім'яту, понівечену надбудову палуби. Вода зливалась через борт, у щілини і дірки. Баржа ще не стала вертикально, а з берега, приставленою до борта сходнею, вже ліз Володька Михеєв. Видерся по обшивці, вчепився руками за борт, підтягнувся і, перескочивши через поручень, зник.