Музей покинутих секретів
- Автор: Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-293-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Музей покинутих секретів». Краткое содержание книги:
— Я сама ще в місті, Адю, щойно звільнилась, — Лялюська говорить так, ніби ступає по нечищеному замерзлому хіднику, вибираючи, де поставити ногу. — Я зустрічалася з Вадимом.
А, це з тим нардепом, чоловіком її загиблої товаришки…
— І що?.. — але з її голосу вже знаю: знов щось недобре.
— Хреново, киць. Зовсім хреново.
Вона гадала з його поміччю відлякати тих гадів, що замишляють через ТБ торгівлю жінками. Облом вийшов? Чи щось серйозніше?
— Що, облом?
— Угу… Повний. Знаєш, я б навіть чогось випила…
— О, це мудре рішення! Давай. Я о пів на шосту зустрічаюся зі своїм експертом у «Купідоні», їдь прямо туди!
Дідько б його взяв, того експерта, і того гниду-клієнта, якому до всього, що вже накрав, ще й Новаківського тепер подавай, і Юлічку з її довбаною кар'єрою — зараз, коли мені просто треба тримати мою малу за плечі, бо вона от-от розплачеться.
— А я вам не заважатиму?
Раніше вона б так не спитала, не було в ній цієї покірної, аж серце крає, готовности бути виставленою за двері, якщо заважатиме, — та Дарина Гощинська, котру впізнавали на вулицях і просили автограф, могла комусь заважати тільки коли сама цього хотіла, мала право заважати… Дівчинко моя, якби ти тільки знала, як мені тебе шкода — до клубка в горлі…
— Ще раз таке спитаєш — наб'ю!
— Кулаком? — трошки наче оживає вона, зачувши гру.
— Чому кулаком — чоботом.
— Це, щоб синців не було?
— Ага. Як можна на такій гарній попі лишати синці?
— Естет, блін! — нарешті чмихає-таки моя сумна дівчинка. — Гаразд, по дорозі зазирну в мисливський магазин, гляну, які там ті чоботи…
— То не такі. Правильні — то солдатські, кирзові.
— Садюга. Вони що, міцніші?
— Ще б пак. Краса і сила. Два в одному.
Знову чмихання, а тоді:
— Киць?
— Мм?
— Я тебе люблю.
От і все, і нічого мені більше не треба знати. Такий яскравий, суцільний наплив тепла — сиджу в машині, як у ванні, і всміхаюся, як ідіот: золотавим прямокутникам на снігу, і велично перекинутим, як декорації з античної драми, кубам сміттєвих баків у глибині двору і, глянь-но, Лялюсь, — ах як шкода, що ти не бачиш! — з якою ображеною гідністю перетинає двір у напрямку античних декорацій здоровенний чорний котяра, — як можна таку досконалу істоту змушувати вилазити з тепла на холод, говорить увесь його вигляд так явно, ніби ці слова висять над ним виписані в повітрі, як на коміксах, і я від повноти почуттів йому сигналю, від чого він, миттю забувши всю свою гідність, сприскує геть, як заскочений злодюжка, до чого ж смішний, хоч регочися вголос, Господи, який усе-таки гарний цей світ, і як гарно в ньому жити, дівчинко моя, нічого не бійся, ніхто нам нічого не заподіє, тільки ти люби мене, чуєш? Тільки не кидай мене самого…
— Ти там кому бібікаєш? — питає Лялюська.
— Це я салютую. На твою честь. Зараз іще швиденько порву свого Миколу Семеновича на німецький хрест, щоб нам не заважав, і складу його тлінні останки тобі до ніг.
— Щось ти дуже аґресивний робишся. Проти ночі?
— Лялюська. Моє ляленя, ти чудо мале, я вже за тобою скучив.
— Це ти чудо. Гаразд, їду в «Купідон».
— А я лечу. На крилах кохання. Уже випускаю шасі.
— Шасі? Це так тепер називається?
— Фе, безсоромна дівчинка!
— Будь обережний, на дорогах слизько.
— Буду. Обіцяю. Цьомчик.
— І тобі.
Пальці мені більше не тремтять — поворот ключа, і мій любий, слухняний Ґольф, чудесна машина, радісно вереснувши, мов зачекавсь уже стояти, зривається з місця. На виїзді з арки, де мушу пригальмувати, припалий до землі, мов йог, головою в плечі, котяра — недалеко й забіг! — проводжає мене недовірливим, як у Юлічки, поглядом. Насилу гамую бажання помахати йому крізь шибу: гарного вечора, почваро!..
II. ІЗ ЦИКЛУ «СЕКРЕТИ». «Я ЇЇ ВБИВ»
…Щось вони поміж собою гомонять, Адька і цей лисоподібний дядечко зі скорбним ротом і ріденьким безбарвним волоссям під колір залисинам (як йому на ім'я, я вже забула), Адька виймає якусь течку, шарудить паперами, дядечко витягає окуляри й чіпляє на носа, — все це як за склом. Не можу я дослухатися, не можу брати участи в розмові. Тільки хлебчу вино, як воду, і вряди-годи, коли дядечко непевно поглипує на мене з-під окулярів, означую мирний характер своєї присутности вимученою посмішкою, — придається звичка контролювати обличчя перед камерою. Хай би вже швидше собі йшов. І комірець у нього несвіжий.