Музей покинутих секретів

Я ще хвильку посиджу, подумки прошу «його»-«їх», сперши голову на покладені поверх керма кулаки. Не те щоб я боявся зараз вести машину. Я просто не дуже собі уявляю, як я буду оце знову вгризатися, мов тупий коркотяг, у змучену плоть цього збезумілого, дикоростучого міста, в запалий смерк і повзучий потік забрьоханих машин, крізь висипані обабіч вулиць замети брудного снігу, подеколи з закопаними в них автами, та заляпані відбитками вогнів баюри вздовж хідників, під вереск клаксонів у місцях утворення тромбів, од якого не раз хочеться заверещати самому, — і все задля того, щоб устигнути туди, де я буду брехати, щоб мені збрехали, щоб потім я міг збрехати вже в іншому місці й отримати за це гроші, — Господи, який маразм…

Господи! Ти бачиш, який я мудак, — я нічого не маю пред'явити Тобі на своє виправдання. Я не мучився безсонними ночами над тим, як змінити на краще цей світ, — хоча світ таки, бігме, покращав би, якби в ньому займалися сонячною енергетикою хоч на п'ять відсотків стільки, скільки газопроводами (так, наче той газ тектиме вічно! — з'їздили б до нас у Дашаву, подивились, який ландшафт лишають по собі виссані газосховища…), — але я не з тих, хто пробиває собою стіни. І життям за други своя я також не важив, один лиш раз дав по морді негідникові — на другому курсі, нашому падлюці профоргу, який уївся на найслабшого в групі хлопчину і на виїзді в колгоспі заганяв його так, що хлопця забрала «швидка», — хлопець виявився діабетиком, міг би з нами й не їхати, законно зіскочити, але соромився перед дівчинкою, яка йому подобалась, і коли його врешті забрали в реанімацію, я підійшов і зацідив тому капо-профоргові в морду, як кожен тої миті хотів, бо якби цього ніхто не зробив, ми б усі чулися співучасниками, — зате потім я не раз подавав руку іншим падлюкам, чудово знаючи, що вони падлюки, бо мене особисто їхнє падлюцтво в ту мить не зачіпало, а що ж може бути гидкіше за це?.. Будьте гарячі або холодні, але не літеплі, — так Ти сказав, Господи, а я стільки разів у житті бував літеплий, що самому противно. І хист свій, що в мене був, я спустив в унітаз, і ближнього не вмію любити як треба, бо стільком у житті недодав, що й не згадати, і взагалі, не так уже й певен, чи справді люблю людей — не друзів, не близьких, а людей самих по собі… Предмети люблю, оце правда. Люблю речі, створені людськими руками, — може, тільки це по-справжньому й заціліло в мені від фізика. Коли я відкручую накривку старого годинника, розклавши на підстелену бархотку, як колись дзядзьо, крихітні, досконалі, мов живі істоти, цвяшки, й бачу дбайливо примощений усередині, наче в гніздечку, розумний механізм, мене ніби торкає всередині теплою лапкою: ці речі ще живі, вони дихають — на відміну від тих, що серійною лавиною накривають нас сьогодні. І хоч сам я відмовився переробляти світ, я й далі люблю цю колись приручену іншими матерію, в якій іще можна пізнати згорнуту траєкторію чужої думки — як світло мертвої зірки. Золотий пилок, іскристий слід. Піт між лопаток на великій перерві…