Музей покинутих секретів

— Це правда, один лише Грицюк чого вартий, — притакую, проте, покірно: Грицюка Влада вважала генієм, казала, що то був один із найліпших скульпторів двадцятого століття.

Дядечко якось тьмяніє, немило заскочений моїм усезнайством: може, це його коронна тема, і він воліє сам-один бути володарем таємного знання? — але зараз же себе й опановує і поблажливо оскіряється, тепер він — сама поблажливість:

— Мишко, хе-хе, Мишко Грицюк, бідолаха… Йому було важче, ніж нам усім, — репатріант усе-таки, звик до вільного світу, хоч і в злиднях виріс у тій своїй Арґентині… Скільки його довелося вчити, а до багатьох наших реалій він так і не звик…

Ага, то це, значить, не стільки лекція заповідалася, скільки меморіал собі-коханому — з Грицюком і всіма іншими померлими в підніжжі. Тільки телекамер і бракує (їх маю забезпечити я). Вираз мироточивої фізіономії недвозначно дає при цьому зрозуміти, що один із найліпших скульпторів двадцятого століття Михайло Грицюк, для мого візаві просто Мишко, якщо й був чогось вартий, все ж складався переважно з гідних співчуття слабостей (може, навіть шкарпетки йому смерділи?), — втім, слабостей простимих, надто між друзями, не ображайся за наїзд, старий, ми тут всі свої… «Покоління», еге ж, — як, складаючи руки циркулем, повторював той неприємно вертлявий художник на Владиному вернісажі, — тільки той був подібний до щура. І чого вони всі подібні на якихось тварин — на щурів, на тарганів, на лисів, чи це в мене шизуха така починається?.. Така собі галюцинація в стилі Гойї: зграї істот із тваринячими головами никають довкола, посмикуючи носами, зазираючи в маснички, — спочатку загризши тих, хто був чогось вартий, а потім бенкетуючи на їхніх кісточках. В пам'яті зринає писок тої старої поетеси, від якої я колись дві години вислуховувала прокльони на адресу страшного радянського режиму — що не влаштував їй ювілейного вечора в рік, коли Стус одержав свою смертну «десятку»: у тої теж був такий самий — жовчно ображений, присьорбуючий при розмові рот, її миску теж обійшли при роздачі, тільки старуха хотіла в ту миску вже не просто уваги телекамер, як цей мистецтвогриз, а, бери вище, — мученицького вінця, і терзала мене на те, щоб я їй підпряглась його плести… Тоді в мене теж був жорстокий депресняк, і я так само тупо бухала, і навіть зовсім неподалік звідси, через дорогу, — в «Барабані», нашому улюбленому журналістському стійлі, куди більше не піду, бо не хочу зустрічати своїх колишніх колеґ — і бачити, як вони одводять очі. І на яких тварин робляться схожі.