Музей покинутих секретів

Вже тоді, на вернісажі мене не покидало враження, що Вадимові в дійсності начхати на всі ті картини — раз немає тої, котра їх написала. Йому потрібна була Влада, жива й тепла, — а Влади не стало, і залишені по ній роботи мусили своїм виглядом справляти йому біль так само, як її одяг у шафі — всі ті вигадливо-артистичні сукні, які вона, коли ще мала більше часу, шила собі сама, і пізніші, вже придбані по фірмових бутіках, ціла зграя відзіґорних, різностильних, класичних, спортивних, аванґардових, а проте чимось невловно-Владиним поріднених між собою убрань, наче екзотичних птиць, що позліталися до нього на Тарасівську з місць, де вона бувала без нього: блідо-рожеве міланське фламінґо з крупними золотими ґудзиками, чорний із просинню паризький дрозд короткого плащика, строгий, під горлечко, яро-червоний заокеанський пересмішник-Talbot, куплений, коли вона мала виставку в Чикаґо, ще щось нестерпно-ніжно-голубе, тропічно-хвилясте, що має так пасувати блондинці й од чого миттю вмикається в пам'яті спалах її волосся, — і як же вбитий горем чоловік зміг би жити з усім тим пташиним базаром, який, іно відсунеш дверцята шафи, криком кричав йому в лице про відсутність власниці? Це вже належало до Проблем-Котрі-Належить-Розв'язувати, і Вадим одним махом її й розв'язав — викликав бригаду з секонд-хенду, і та за кілька годин спакувала цілу пташину зграю в пластикові мішки, як розчленованого трупа, й вивезла в невідомому напрямі. Одяг по небіжчику завжди треба роздавати бідним, повчально заявив Вадим, коли я тільки ахнула на цю звістку: і ти що, все віддав?.. А ти що, щось хотіла взяти собі? — парирував він із похмурим глумом: мовляв, невже ж я залічую себе до бідних? (Вадим вміє й любить обеззброювати опонента приниженням.) — Там же були її авторські сукні, Вадиме, це ж теж спадщина, можна було б виставку зробити, — я навмисне вдалася до арґумента, що мав би звучати йому переконливо, до мови намацально твердих реалій, я вміла цієї мови задовго до знайомства з Р. і цілком вільно нею при потребі послуговувалась, і з чого б, питається, той-таки Р. міг припустити, що ця мова мені нерідна?.. Виставка авторських суконь, авжеж, чим не діло, — а що я справді потай таки хотіла б, хай і не собі в хату, і не «щось», а всенький її гардероб залишити ненарушальним, як накрити склом і засипати ямку, аби тільки знати, що десь те її скинуте пір'я є, зберігається, застигло в чеканні на своїх пташиних жердках, і можна колись прийти на те місце, відсунути дверцята, що ведуть у землю: тук-тук-тук, — і розчищений «секрет» заграє тобі в очі живим розсипом кольорових скалок: ось Влада в червоному під горлечко, як пташка, повернута в півпрофіль, а в цій бузковій сукні, і така сама була шапочка з аметистами, я її побачила вперше, встигла тільки подумати: а це що за Білосніжка? — а вже наступної хвилини вона впритул підступалась до мене, розкручуючись знизу вгору з задертою голівкою, як кицька, що збирається заплигнути на дерево: добрий вечір, я Владислава Матусевич, — а ось шифоновий шалик злітає з поривом вітру, заплутавшись їй у волоссі, це серпень, кав'ярня в Пасажі, остання осінь, і її бліде личко виступає наперед у пронизливій оголеності безлистого дерева, як у монастирського служки перед постригом, — то таких арґументів я Вадимові викладати не збиралася, та й не настільки добре він мене знав, щоб сприйняти їх усерйоз: такі арґументи, висмикнуті з цілости нашого внутрішнього життя, завжди виглядають непереконливо й жалюгідно, то хіба Адьці я можу щось такого звірити, й він зрозуміє, а зі сторонніми краще триматися берега й не запливати задалеко… Питання: а з Владою — як далеко Вадим запливав? Виставку треба робити не так, — тільки й буркнув був мені тоді у відповідь: нічого образливого щодо Влади в тому, щоб так категорично позбутися з дому її речей (очі не бачитимуть, серце не болітиме!), він явно не згоджувався визнати, і ото невдовзі ту виставку й зробив: теж — так, як уважав за потрібне. На радість Ніні Устимівні. Може, йому взагалі треба було женитися не з Владою, а з нею?..