Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
Зібравши всі сили, дівчина виступила вперед і сміливо глянула на Гартака, який одразу відвів очі: він не терпів прямих поглядів. Ліда глибоко зітхнула. Ах, як важко вимовляти слова, коли не розумієш як слід їхнього змісту, а знаєш тільки загальне значення всього заученого! І все одно вона намагалася говорити якнайповажніше: так писав Артем, так радив Іван Семенович.
Ліда, звісно, не знала, що не лише вона, а й сам Артем не розумів окремих грецьких слів, бо записав їх по звучанню голоса Роніса. А коли 6 перекласти написане, то вийшло б таке:
“Слухай мене, Гартак! Я дівчина — іншого племені. У нас інші закони і звичаї. За ними вождь не може взяти собі дружину, доки не доведе свою відвагу в бою. А бій він не може починати, доки поховають старого вождя. Я погодилася стати твоєю дружиною. Але зможу зробити це тільки тоді, коли ти виконаєш закони мого племені. Інакше мої боги покарають і мене, і тебе, Гартак! Відійди і залиш мене, доки не виконаєш те, що я сказала тобі!”
Отак, не розуміючи слів, говорила Ліда Гартакові.
Такий був план, запропонований Ронісом. Побоюючись, що Гартак ще до закінчення жалобної подорожі дістане дозвіл Дорбатая на шлюб з дівчиною, грек у такий засіб хотів знешкодити наміри Гартака — і при тому залишити його впевненим, що це тільки відстрочка, обумовлена звичаями того племені, до якого належала молода чужинка.
Ліда говорила всі ці незрозумілі для неї слова так поважно, навіть з якимсь наче натхненням, що й сама була трохи здивована. І це надало їй нових сил. Закінчила вона голосно й урочисто — і зразу помітила, що її промова справила велике враження на Гартака. Мабуть, він ніяк не сподівався на щось подібне! Тепер він вагався, не знаючи, що робити далі. А Ліда тим часом уже цілком опанувала себе, відчувши, що перемагає в цій складній боротьбі. Гартак вагався — і це вже було чимало!
Може, коли 6 на його місці була рішуча, смілива людина, то з наміру Роніса нічого б і не вийшло: Гартак зробив би те, що хотів, незважаючи на промову Ліди. Але Роніс розрахував точно: Гартак був боягуз. І тепер він обміркував, мабуть: дівчина говорила про гнів чужих богів… і справді, чи не помстяться вони на ньому, якщо він порушить закони племені чужинки?.. Вагаючись, Гартак розгублено озирнувся. Його супутники, старшини, одвели від нього погляди: вони й без того не схвалювали поспішності, з якою молодий вождь намагався одружитися з чужинкою і хоча з дозволу Дорбатая, але все-таки ламав священні звичаї.
Знадвору було чути, як збуджено гомоніли ті, що залишилися там: адже Ліда промовляла досить голосно, і вони чули її слова. Добре, це теж було непогано!
Гартак зрозумів, що старшини не на його боці. Він круто повернувся і вийшов з кибитки, віддавши якийсь наказ, причому в його голосі бриніли нотки погано прихованої люті, сів за допомогою служників на коня і зник удалині. Слідом за Гартаком вийшли і його супутники, не обмовившися жодним словом і не дивлячись ні на дівчину, ні на чужинця, який нерухомо сидів у кутку і стежив за тим, що відбувається.
Стало тихо. Ліда з надією подивилася на Івана Семеновича: чи задоволений він? Але й запитувати не треба було, щоб усе зрозуміти. Геолог звівся на ноги, схопив дівчину в обійми й розцілував її.
— Чудово, люба дівчинко, чудесно! — збуджено і радісно говорив він. — Наслідки надзвичайні! Молодець, Лідо! Я пишаюся вами!
…Цього разу Ліда забула навіть свою огиду до вареної конини і не відмовлялася їсти її. А по обіді відбулися нові події.
Щодня Дорбатай справляв великі урочисті криваві відправи з людськими жертвами. І щодня він збільшував кількість своїх жертв, аби збільшити і страх скіфів перед богами, і перед ним, головним служником грізних богів і провісником їхньої волі. Дорбатай, мабуть, хотів вплинути кривавими справами і на полонених, бо уже двічі їх виводили з воза, щоб вони дивилися, як відбувалися відправи. Цього вечора вози розставили півколом і виходити з них не було потреби: все відбувалося в центрі півкола, перед очима чужинців.
І як би не закривав Іван Семенович повстяні краї, як би не ховала голову Ліда, намагаючись не бачити й не чути нічого, — від страшних звуків не можна було сховатися.
Всі події цього дня, включаючи й напружену небезпечну розмову з Гартаком, остаточно знервували дівчину. Спочатку вона лише тремтіла від страху, коли почалася урочиста відправа і залунали похмурі молитви віщунів, що передували кривавим людським жертвам. А потім… потім Ліда не могла вже нічого вдіяти. Вона заплакала. Сльози лилися з очей потоком. Дівчина затуляла руками вуха, щоб не чути того, що відбувалося зовні.