Над Шпрее клубочаться хмари

Та розум і серце все ж не знаходили злагоди. І дихалось Григорію не так легко, як силкувався він себе переконати. Каров з його охайними котеджами і садками, нарядними, мов у пору весняного цвітіння, викликав недовіру і роздратування саме ідилічністю картини, яку побачив Григорій, в’їхавши в нього. Вулиці здавалися вміло розставленими декораціями, що закривають лаштунки, де брудно й неохайно, де по кутках волохаті павуки плетуть своє липке павутиння, де чекають свого виходу актори, загримовані під благородних героїв, ховаючи під гримом обличчя вбивць.

Григорій постукав у двері будиночка фрау Марти. Йому відчинила невисока худорлява жінка і окинула його недоброзичливим поглядом.

— Мені потрібна власниця цього котеджу, фрау Марта Бауман, — сказав Григорій, запитливо дивлячись на неї.

— Якщо ви з приводу кімнати, то вона поки що не здається, — поспішно відповіла жінка і зробила рух, щоб причинити двері.

— Ні, я в іншій справі.

— Репортер? — у голосі фрау Марти почулося роздратування. — На жодне запитання я більше не відповідатиму! Мені нічого додати до того, що я вже розповіла!

— У мене цілком особиста справа, фрау, і я не заберу у вас багато часу, якщо ви дозволите мені зайти.

Жінка неохоче пропустила відвідувача в маленький передпокій, звідси прочинила двері в кімнату, жестом запросила незнайомця ввійти.

— Сідайте! — коротко запропонувала вона, а сама залишилася стояти.

— Якщо сядете ви, фрау! Згодьтеся, важко вести розмову, коли господиня стоїть, ніби чекаючи, щоб непроханий гість швидше забрався геть.

— Маєте рацію, — скупо посміхнулась фрау Марта, сідаючи. — То чим можу служити?

— Навіть не чекав, наскільки важко мені буде почати цю розмову. З того, як ви мене зустріли, я зрозумів: вам остобісіли розмови з газетярами, слідчими і просто допитливими людьми. Як вас переконати, що я не з таких? Я був другом Карла Лютца. Мені здавалося природним прийти до вас, щоб поговорити про його життя в останні роки. Наприкінці війни ми з ним розлучилися, відтоді я не мав про нього жодної звістки, а коли натрапив на його слід, виявилось, що вже пізно! Це мене дуже гнітить. Ніби я чимсь завинив перед ним… Не знаю, чи зрозумієте ви мене.

Обличчя фрау Марти полагіднішало, хоч настороженість не зникла.

— Що ж я вам можу розказати? Гер Лютц оселився в мене місяців зо три тому. Жив дуже скромно. Вдень у школі, ввечері за зошитами чи книжкою. Іноді вийде прогулятися, трохи посидить у барі. З тутешніми колегами зійтися не встиг, і було видно, що почуває себе самотньо. Тому й не гребував моїм товариством, простої, старої жінки. Ми часто засиджувались з ним за обідом чи вечерею, ведучи розмови про життя. Особливо, коли вип’є чарку.

Він не любив випивати, а ніби шукав у чарці розраду від думок, які його мучили.

— Так, я це знаю… Добрий, чесний і, водночас занадто м’який і нерішучий. Повільно, дуже повільно відбувався в його душі злам. І нікому було допомогти йому, ось що найгірше!