Над Шпрее клубочаться хмари
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над Шпрее клубочаться хмари». Краткое содержание книги:
Сьогодні, після сльоти й туманів, уперше видався ясний день. Вночі підморозило, дерева вкрилися пухнастим інеєм. Прориваючись крізь нещільну світлу пелену хмар, сонячне проміння несміливо торкалося тендітної їх краси. Вкрите тоненькими сріблястими голочками гілля кущів і дерев у своїй застиглій непорушності нагадувало виведений тонким пензлем узор, що від найменшого дотику може порватися і зникнути. Земля теж сріблилася, ніби на неї впала ледь помітна сизувата плівка, поцяткована блискітками. Лише на сірій бетонній стрічці дороги іній встиг уже розтанути, столочений колесами автомашин.
Проминувши Бланкенбург, Григорій уповільнив хід машини. Цнотлива краса пейзажу породжувала в серці щемкий біль, почуття відірваності людини від природи. У своїх вічних циклічних змінах вона лишалася однаково байдужою і до людини і до комахи. Даремно тішать себе наївні серця думкою про можливість цілковитого злиття з природою. Воно приходить, мабуть, тільки зі смертю, коли людина повертається в лоно землі, що породила все живе.
«Стоп, хлопче! Щось занесло тебе не туди! Хіба єднання з природою в пасивному злитті з нею? Воно полягає в творчому потенціалі, закладеному в людині. В її вічному борінні, прагненні осягнути таємниці матерії, праматері всього живого, у безперервному творенні нових форм, про що б не йшлося: матеріальні цінності чи створення філософських систем, нових соціальних устроїв. Вічна творчість природи і вічна творчість людини! Незмінне їх прагнення до створення нових, досконаліших форм… Ось і стало все на свої місця. І ти вже дихаєш на повні груди, відчуваючи себе часткою світу…»
Та розум і серце все ж не знаходили злагоди. І дихалось Григорію не так легко, як силкувався він себе переконати. Каров з його охайними котеджами і садками, нарядними, мов у пору весняного цвітіння, викликав недовіру і роздратування саме ідилічністю картини, яку побачив Григорій, в’їхавши в нього. Вулиці здавалися вміло розставленими декораціями, що закривають лаштунки, де брудно й неохайно, де по кутках волохаті павуки плетуть своє липке павутиння, де чекають свого виходу актори, загримовані під благородних героїв, ховаючи під гримом обличчя вбивць.
Григорій постукав у двері будиночка фрау Марти. Йому відчинила невисока худорлява жінка і окинула його недоброзичливим поглядом.
— Мені потрібна власниця цього котеджу, фрау Марта Бауман, — сказав Григорій, запитливо дивлячись на неї.
— Якщо ви з приводу кімнати, то вона поки що не здається, — поспішно відповіла жінка і зробила рух, щоб причинити двері.
— Ні, я в іншій справі.
— Репортер? — у голосі фрау Марти почулося роздратування. — На жодне запитання я більше не відповідатиму! Мені нічого додати до того, що я вже розповіла!
— У мене цілком особиста справа, фрау, і я не заберу у вас багато часу, якщо ви дозволите мені зайти.
Жінка неохоче пропустила відвідувача в маленький передпокій, звідси прочинила двері в кімнату, жестом запросила незнайомця ввійти.
— Сідайте! — коротко запропонувала вона, а сама залишилася стояти.
— Якщо сядете ви, фрау! Згодьтеся, важко вести розмову, коли господиня стоїть, ніби чекаючи, щоб непроханий гість швидше забрався геть.
— Маєте рацію, — скупо посміхнулась фрау Марта, сідаючи. — То чим можу служити?
— Навіть не чекав, наскільки важко мені буде почати цю розмову. З того, як ви мене зустріли, я зрозумів: вам остобісіли розмови з газетярами, слідчими і просто допитливими людьми. Як вас переконати, що я не з таких? Я був другом Карла Лютца. Мені здавалося природним прийти до вас, щоб поговорити про його життя в останні роки. Наприкінці війни ми з ним розлучилися, відтоді я не мав про нього жодної звістки, а коли натрапив на його слід, виявилось, що вже пізно! Це мене дуже гнітить. Ніби я чимсь завинив перед ним… Не знаю, чи зрозумієте ви мене.
Обличчя фрау Марти полагіднішало, хоч настороженість не зникла.
— Що ж я вам можу розказати? Гер Лютц оселився в мене місяців зо три тому. Жив дуже скромно. Вдень у школі, ввечері за зошитами чи книжкою. Іноді вийде прогулятися, трохи посидить у барі. З тутешніми колегами зійтися не встиг, і було видно, що почуває себе самотньо. Тому й не гребував моїм товариством, простої, старої жінки. Ми часто засиджувались з ним за обідом чи вечерею, ведучи розмови про життя. Особливо, коли вип’є чарку.
Він не любив випивати, а ніби шукав у чарці розраду від думок, які його мучили.
— Так, я це знаю… Добрий, чесний і, водночас занадто м’який і нерішучий. Повільно, дуже повільно відбувався в його душі злам. І нікому було допомогти йому, ось що найгірше!