Ежені Гранде. Селяни

— А що я вам казав? — вигукнув генерал. — Треба вимагати виконання вироків, які тягнуть за собою ув'язнення або особисте затримання за збитки й понесені мною судові витрати.

— Ці люди в ніщо ставлять закони й переконують один одного, що їх ніколи не наважаться арештувати, — заперечив Сібіле. — Вони думають вас залякати! У них, безперечно, є підтримка у Віль-о-Фе, бо місцевий прокурор, мабуть, забув вироки.

— Мені здається, — сказав Мішо, бачачи, як задумався генерал, — що, затративши велику суму грошей, ви ще можете врятувати свій маєток.

— Краще затратити гроші, ніж вдаватися до суворих заходів, — сказав Сібіле.

— У чому ж ваш спосіб? — запитав Монкорне у свого начальника охорони.

— Він дуже нескладний, — сказав Мішо. — Треба тільки оточити ліс стіною, як і парк, і ми будемо спокійні; найменша порубка уже буде злочином і підлягатиме судові присяжних.

— По дев'ять франків за погонний туаз, тільки самі матеріали коштуватимуть панові графу третину вартості Егів!.. — зауважив, сміючись, Сібіле.

— Ну, — сказав Монкорне, — я зараз же їду до департаментського прокурора.

— Департаментський прокурор, — солодко заперечив Сібіле, — може бути однієї думки із окружним прокурором, бо така навмисна недбалість свідчить про угоду між ними.

— Гаразд, це треба знати! — вигукнув Монкорне. — Якщо доведеться зірвати тутешніх суддів, прокурорський нагляд, всіх, аж до самого департаментського прокурора, я дійду до хранителя печаті і навіть до самого короля.

На енергійний знак, що зробив йому Мішо, генерал, обернувшись до Сібіле, сказав: «Прощайте, милий», і управитель зрозумів його.

— Чи погоджуєтесь ви, пане граф, як мер, — спитав, кланяючись графові, Сібіле, — дати потрібні розпорядження, що обмежують зловживання при збиранні колосків? Скоро почнуться жнива, і коли доведеться публікувати постанови щодо посвідок про бідність і заборону збирання колосків незаможними із сусідніх громад, — із цією справою треба поспішити.

— Добре, поговоріть з Груазоном! — сказав граф. — З таким народом, — додав він, — треба точно додержуватися законів.

Отак в один момент Монкорне віддав перевагу тій системі, яку Сібіле пропонував йому протягом двох тижнів і яку він відкидав, а тепер зразу схвалив у гніві, збудженому пригодою з Вателем.

Коли Сібіле відійшов на сотню кроків, граф півголосом спитав свого начальника охорони:

— Ну, мій любий Мішо, в чому справа?

— У вас ворог у власному домі, мій генерале, і ви довіряєте йому плани, які не повинен знати навіть ваш капелюх.

— Я поділяю твої підозри, мій дорогий друже, — відповів, генерал, — і я вдруге не зроблю цієї помилки. Щоб звільнити Сібіле, я чекаю, коли ти увійдеш у курс управління маєтком, а Ватель зможе заступити тебе. Та й що я можу закинути Сібіле? Він акуратний і чесний; за п'ять років він не привласнив собі й ста франків. У нього найогидніший у світі характер, от і все; а, крім того, який же в нього може бути задум?