Вулиця Червоних Троянд
- Автор: Стась Анатолий Алексеевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вулиця Червоних Троянд». Краткое содержание книги:
До книги увійшли:
Ми прийшли до Козацьких могил ще вдосвіта. Скриньку Юрко ніс на плечах, у старому мішку. Я ніяк не міг зрозуміти, що він збирається робити тут, за селом, ради чого ми смажимося на сонці, яке нещадно припікає у липневому небі. І все ж я відчував, що між радіостанцією, кинутою в річку, Юрковою майстернею в хатині старого пасічника та нашим чеканням є якийсь зв’язок. Але який? Чим займався у тій комірчині Юрко-ленінградець? Чому він привів мене саме сюди, до второваного тракту, а не кудись в інше, затишніше місце?
Я лежав і думав. П’янкі пахощі трави й нагрітої землі заколисували, і, мабуть, я таки задрімав, бо, стрепенувшись раптом наче від поштовху, якусь мить не міг второпати, чому лежу тут, неподалік від дороги. Чувся недалекий шум. Він швидко наростав. Я звівся на лікті й поглянув на шлях. Довга колона вантажних автомашин, важких, тривісних, заповнених німцями, які рядками сиділи в кузовах, простоволосі, з розстебнутими комірами й засуканими рукавами мундирів, котилася трактом, виповзаючи з куряви, що здіймалася над могилами, над степом. Видовище було якесь фантастичне і вражало своєю неприродною, таємничою дивовижністю. Я весь зіщулився, боячись поворухнутися.
Машини зненацька зупинилися. Навіть не зупинилися — якось раптово зламався їхній стрій. Передня ще трохи котилася, а ті, що йшли за нею, врізалися одна одній радіаторами у кузови. Брязкіт металу чувся серед німотної тиші — мотори затихли, як по команді.
Я глянув на Юрка-ленінградця. Тримаючи руки на скриньці з щіткою-антеною, він напружено дивився на дорогу. Обличчя його зблідло, а сірі очі посміхалися зловтішно, з затаєною люттю. Шрам над бровою ще більше почервонів.
З машин стрибали солдати. Хряскаючи дверцятами кабін, на дорогу вискакували водії та офіцери. Біля автоколони зчинився лемент. Кілька німців підтюпцем побігли до переднього авто. Розмахуючи руками, вони щось кричали, вичитували водієві. Той стояв на дорозі, кулаком з затиснутою в ньому пілоткою показував на свою машину — мовляв, не з моєї вини це сталося. Та й справді, ця машина не заважала нікому, вона спинилася за добрих десять метрів від колони, завмерла пізніше, ніж інші…
Поступово німці вгамувалися. Солдати знову полізли у кузови, водії та офіцери зайняли місця в кабінах. Проте ненадовго. Жодна машина не зрушила з місця. Чути. було, як скрегочуть, завивають стартери. Машини ж стояли як укопані. Мотори мовчали. Німці збилися біля автоколони в юрбу і тихо, ніби злякано, гомоніли. Деякі водії засунули голови під капоти. Високий офіцер, поблискуючи проти сонця окулярами, йшов уздовж нерухомих машин і на ходу щось записував у блокнот. Лише кілька солдатів, байдужих до всього, поскидали мундири і розляглися осторонь на траві, прикладаючись до своїх баклажок.
Мені раптом пригадався той день, коли Юрко-ленінградець вийшов з очерету з дерев’яною скринькою на ремінці. Пригадалися три машини, що спинилися біля мосту, і Юрків погляд. Він дивився на них поверх моєї голови, не помічаючи гранати в моїй руці. На якусь мить мені стало трохи моторошно, по спині поповз холодок.
— Вони поїдуть? — запитав я пошепки. — Вони… поїдуть?
— Вони вже ніколи й нікуди не поїдуть з цими моторами, — відповів Юрко. Його рука, що лежала на перемикачах скриньки, злегка тремтіла. Він глянув мені у вічі, підморгнув, кивнув у бік села. Пригинаючись за кущами шипшини, ми побігли від дороги, від німців та від їхньої нерухомої автоколони.
За якийсь тиждень поблизу нашого села зібралася сила-силенна німецької техніки. На дорогах темніли важкі вантажні машини з причепами, чорними тінями застигло кілька танків, виднілися бронетранспортери та потужні артилерійські тягачі, рябіли камуфляжем всюдиходи й легкові автомобілі…
Першу автоколону, що захлинулася у сріблястому мареві, німці намагалися вивезти на буксирах. Вони підігнали трактори, причепили по три машини до кожного, але трактори, не здолавши й кілометра, раптом зачхали, огорнулися легкою, неначе з паморозі, хмариною, що іскрилася сріблястим сяйвом, і спинилися у вибалку. Довго бігали навколо них солдати у парусинових, забруднених мастилом мундирах, та як не силкувалися оживити, трактори, як і вантажні машини, вже не корилися їм.