Знищення

Коли мене хтось питає, чому я стала біологом, я завжди уявляю зарослий ставок на задньому дворі будинку, де я виросла. Це моє місце-якір. Моя мама була втомленою від життя художницею, яка хоч і досягла певного успіху, занадто захоплювалась алкоголем і переймалась через пошук нових клієнтів. Мій батько, бухгалтер з неповною зайнятістю, спеціалізувався на ризикових схемах швидкого збагачення, які, зазвичай, ні до чого не призводили. Жоден з них не міг довго зосереджуватися на одній справі. Інколи мені здавалося, що мене помістили в сім’ю, а не народили в ній.

В них не було ні бажання, ні мотивації чистити ставок, який формою скидався на нирку, хоча він був маленький. Невдовзі після того, як ми туди переїхали, трава на його берегах дуже розрослась. Запанувала осока та інші бур’яни. Низькі кущі підпирали паркан і продирались в усі його щілини. В стиках між плитками розростався мох. Застояна вода вкрилась жабуринням, і з кожним дощем підіймалася все вище. Бабки постійно патрулювали територію. Потім вселилися великі зелені жаби, скрізь було видно меткі безформні цятки їхніх пуголовків. Місце почали обживати водомірки та водні жуки. Замість того, щоб позбутися цього столітрового акваріума, як цього вимагали батьки, я випустила у ставок риб, і деякі з них навіть вижили після такого потрясіння. Інколи сюди прилітали чаплі та інші місцеві птахи, приваблені жабами, рибою та комахами. Якимось дивом там з’явилися й черепахи, хоча я не знаю, як вони туди потрапили.

Через місяці після нашого приїзду ставок перетворився на повноцінну екосистему. Я тихенько заходила через скрипучу дерев’яну хвіртку і споглядала усе це з проіржавілого садового стільця, який стояв у куточку. Хоча я дуже боялася втопитися, мені завжди подобалося бути біля води.

Вдома мої батьки займались звичною хатньою метушнею, якою займається решта людського світу, інколи це було дуже гучно. Але я з легкістю могла заховатись у своєму мікросвіті біля ставка.

Тож не дивно, що я перестала сприймати їхні марні нотації щодо мого постійного самозанурення, наче вони це робили, аби тільки показати, що вони тут старші. Вони нагадували мені, що я не мала достатньо (а швидше ніяких) друзів. Я цим не переймалася. Я могла заробляти тимчасовими підробітками. Коли я розповіла їм, що кілька разів переховувалась від шкільних задирак в ямі на занедбаному полі за школою, мов самітник — мурашиний лев, батьки нічого не відповіли. Коли я в черзі в їдальні «безпідставно» заїхала кулаком в обличчя дівчині, яка зі мною привіталася, батьки теж нічого не сказали.

Так ми і жили, замкнені у власних світах. Вони жили своїм життям, я — своїм. Найбільше мені подобалось удавати із себе біолога, але дуже часто вдавання приводить до перетворення на точну копію моделі, хоча б здаля. Я записала свої спостереження за ставком і розіслала в кілька журналів. Я могла відрізнити кожну жабку. Так, наприклад, Старий Стрибун дуже відрізнявся від Жахливого Стрибунця. Я точно знала, в який місяць у траві починає стрибати жаб’яча малеча. Я знала, які чаплі зимують і які — перелітні. Жуків і бабок було важче визначати — їхні життєві цикли важче збагнути, але я ретельно намагалась зрозуміти їх. Разом із тим, я утримувалася від книжок з екології чи біології. Я хотіла спершу самостійно здобути інформацію.