Знищення

Перше, що я помітила на початковому рівні, ще до того, як ми потрапили у широкий вхідний колодязь, який спірально спускався вниз, до того, як ми знайшли слова на стіні… вежа дихала. Вежа дихала, і стіни, коли я підійшла торкнутися їх, відлунювали серцебиттям… вони були не з каменю, а з живих тканин. Ці стіни все ще були порожніми, але від них підіймалося срібно-біле фосфоресцентне світло. Перед очима в мене все попливло, і я важко осіла біля стіни; топограф була поруч, намагаючись мене підвести. Коли я нарешті встала, думаю, я тремтіла. Не впевнена, що можу словами передати значимість цієї миті. Вежа була в певному сенсі живою істотою. Ми спускалися в організм.

— Щось не так? — спитала топограф приглушеним через маску голосом. — Що трапилося?

Я схопила її долоню і притулила до стіни.

— Відпусти мене! — вона спробувала відсмикнути руку. Але я не відпустила.

— Відчуваєш це?

— Відчуваю що? Про що ти говориш? — звісно, вона була налякана. На її думку, я діяла нераціонально. Проте я наполягала:

— Вібрації. На кшталт ударів.

Я прибрала свою руку й відступила на крок. Топограф зробила довгий глибокий вдих і затримала руку на стіні.

— Ні. Можливо. Ні. Ні, нічого.

— А як щодо стіни? З чого вона?

— З каменю, звісно, — сказала вона. В світлі ліхтаря на моїй касці її затінене обличчя здавалося сплюндрованим, темрява підкреслювала її великі чорні очі, а маска створювала відчуття, ніби в неї немає носа і рота.

Я набрала повні груди повітря. Хотіла вивалити все одразу: що я була заражена, що психолог гіпнотизує нас значно частіше, ніж ми можемо уявити. Що стіни зроблені з живих тканин. Але я не стала. Натомість, я «підібрала все своє лайно», як казав мій чоловік. Я підібрала все своє лайно тому, що нам треба було йти вперед, а топограф не могла бачити те, що бачила я, не могла відчувати те, що відчувала я. Я не могла змусити її побачите це.

— Забудь, — сказала я, — просто на мить втратила орієнтацію.

— Слухай, нам зараз же треба повертатись нагору. Ти панікуєш, — відповіла топограф.

Нам всім казали, що в Нуль-зоні ми можемо бачити речі, яких немає. Я знала, вона думала, що саме це зі мною й трапилось.

Я підняла чорну коробочку на своєму поясі:

— Ні, не блимає. Ми в порядку.

Це був жарт, кволий, але жарт.

— Ти бачила щось, чого там немає, — не давала вона мені зірватися з гачка.

«Ти не бачиш, що там є», — подумала я.

— Можливо, — згодилася я, — але це не так важливо. Хіба це не частина всієї експедиції — звітувати? Можливо, те, що бачу я і не бачиш ти, важливе?