Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994
- Автор: Иванычук Роман Иванович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7537-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994». Краткое содержание книги:
При цьому хочу згадати про іншого Тараса – професора одного з американських університетів, Гунчака, родом з Підгаєць, що на Тернопільщині. Гунчак ось уже другий рік працює в Київському університеті – читає студентам лекції з історії України й мешкає у запльованому гуртожитку, маючи в Нью-Арку шикарний особняк…
Таки насправді – даремно від нації, яку недоля розпорошила по всьому світу, якій окупанти водно стинали голову й століттями деморалізували «кнутом и пряником», вимагати монолітності. І так дивина, що поруч з Тарасом Жовніруком живе в еміграції Тарас Гунчак, а Україна знає не лише Бориса Олійника, а передусім Івана Драча; в Австралії працює невтомний подвижник літературного життя Дмитро Нитченко, а в Канаді – голова вінніпезької «Просвіти» Зенон Круцько; і нема чого дивуватися, що патріоти зі Спілки британських українців у Англії не бажають з нами мати ділових стосунків, оскільки ми «московські запроданці», і щастя велике, що в ложі Президії Верховної Ради України поруч із ренегатом Олександром Коцюбою сидить Дмитро Павличко.
Отож кілька слів про Дмитра.
Німці зайняли Київ, а в Коломиї стараннями Українського крайового комітету і його голови Костя Паньківського відкрилася українська гімназія, до якої потягнулися звідусіль сільські хлопчики в полотняних гачах та кептарях; пішли і ми з братом – у латаних-перелатаних «панських» вберях; пам’ятаю, я ходив у райтках з витертого штруксу, холоші яких, за відсутністю чобіт, запихав у вовняні камаші.
Через ті райтки я й познайомився з Дмитром Павличком зі Стопчатова, який ходив до нижчого роком класу і з яким ми, хоч на певній дистанції, але в чесних і приязних стосунках, пройшли крізь школу, університет, літературу й політику.
«Ну й райтечки, ну й райтечки!» – почув я одного разу глузливе позаду себе в гімназійному коридорі під час перерви.
Я різко повернувся з твердим наміром зацідити зухвальцеві у вухо і побачив присадкуватого, по-сільському набитого, широколицього, з великими зеленими очима хлопчиська, що зверхньо посміхався, зовсім не злякавшись мого закукуріченого вигляду.
Він стояв поруч з ошатно вдягнутим своїм однокласником Аскольдом Ганьківським, якого знали всі, бо був він синочком знаменитого в Коломиї лікаря, і я сказав Аскольдові: «Скажи йому, хай защепить ґґудзик!»
Спантеличений задавака вмить привів себе до порядку, і ми всі троє мирно вийшли на подвір’я й цілу велику перерву проходжувалися, косячи очима на сільських дівчат і на панянок, вибираючи потаємно кожен для себе «даму серця», без якої ніхто з нас не міг би себе вважати повноцінним гімназистом, – таких погордливо називали «офермами» або «куйонами».
Наше знайомство з Дмитром не переросло в тісну дружбу: мабуть, тому, що вчились у різних класах, та й напевне вже тоді відштовхнулися від себе наші вельми егоцентричні біополя, які й нині не перетинаються; моя незалежність та прямота і Павличкова владність виявились несумісними, проте це не завадило нам упродовж десятків літ, як я вже мовив, бути в добрих стосунках, які ґґрунтуються передовсім на взаємоповазі, взаємопідтримці й паритетності, і чому б мало бути інакше, коли породила нас та сама прикарпатська земля і та сама неволя виробила однаковий проти неї імунітет; вчились ми у тих самих учителів; нашим старшим братам однаково ламали життя більшовицькі чи то німецькі окупанти, між якими істотної різниці ніколи не було; визрівали ми серед одного й того ж лихоліття, і навіть наші маленькі радощі були дуже схожі.
Ще не раз у своїх спогадах я звернуся до постаті Дмитра Павличка, якого, незважаючи на суперечливість характеру, певну непослідовність у літературній і політичній діяльності, а теж на його гріховні порахунки із власним сумлінням, вважаю однією з найвидатніших особистостей нашого українського часу, точною його фотографією – без підфарбовувань і ретуші.
«Дами сердець», а ще походи на Воскресінецьку гору або до тисового заповідника у Княждворі, а теж футбол і закордонні фільми, а ще наші бурсацькі витівки, а ще лекції в наймудріших на світі гімназійних професорів, з яких щодругий був комбатантом Української Галицької Армії і кожен вчився як не в Празі, то у Відні, і той урочистий страх перед їхнім маєстатом – усе це був позитив, який мав витворити із сільських недотеп витончених інтелігентів.
Та домінував тоді у світі негатив – страшна воєнна дійсність, яка в одних питомців гімназії вселяла черствість, байдужість до крові, а то й розбуджувала жорстокість, а в інших – праведний гнів, гарячий патріотизм і саможертовність, – але і те, і друге не дало визріти тій інтелігентній витонченості: одним ламав хребти конформізм, інші складали голови на вівтарі Незалежності, і тільки невелика частина колишніх гімназистів, уцілівши фізично і духовно, перейшовши через фальшиве травестування, вийшла нині на світло денне з відбитками всіх «родимых пятен» тоталітарних режимів у душах – і ось такими ми є, і такими нас приймайте, і будьте, хто не зазнав того, що ми, вибачливими до нас і милосердними.