Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Якось ми з Богданом Горинем їхали в одному купе до Києва. Як завжди емоційний, він під час розмови вигукнув майже розпачливо: «Живемо, Романе, в унікальний для України час. І все забудеться! Ну, не все, а найцікавіші деталі. Хто їх зафіксує? Нема кому, ніхто не має часу!» Тоді мені подумалося, що зроблю це бодай частково я, оскільки вправу письменницьку маю, до того ж, завжди знаходився і знаходжусь до сьогодні в епіцентрі політичних і літературних подій.

Та хай не потерпає мій читач, що зараз почну викладати свою біографію, хоч така егоцентрична спокуса весь час мене діймає: кожен мемуарист, а я ось несподівано для себе самого ним стаю, хоче у спогади вкрапити найбільше свого власного.

Це зовсім зрозуміла річ: об’єктивна реальність, в якій доводиться жити авторові мемуарів, сприймається ним суб’єктивно, і тому я теж оцінюватиму події від свого імені й, напевно, буду до окремих людей несправедливий, а до себе надто поблажливий, захочу якнайбільше сказати про своє становлення і своє бачення світу, бо інакше й бути не може: кожен знає найкраще передусім себе. Та зацікавлю свого читача, може, тим, що виступатиму на сторінках спогадів у величезному гурті різноманітних людей і намагатимусь оцінити і себе, і їх, і події.

Я виростав в учительській сім’ї і, хоч зі своїми сільськими ровесниками був рівний, бо разом з ними вчився в сільській школі, пастушив, грався у «свинки», «хвостача» й «перескічки», так само, як вони, працював на полі, а восени ми всі разом розпалювали в Мочулі ватру і вчилися курити, – все ж відрізнявся від них: ходив не в гачах і кептарі, а в коротких штанцях і піджачку; в церкві ми всі троє – найстарша Наталка, молодший Євген, якого ми й донині кличемо Нуськом, і найменший я – сиділи разом із батьками на лавочці в захристії, а селянські діти пріли, стоячи перед престолом, або ж казилися на хорах; я багато читав, бо мав таку можливість і, звісно, більше знав, що викликало в сільських хлопців заздрість, яка часто переходила у зневагу, – «диви, який сиромудрий!»; теж не мав я права доводити свою правоту кулаками, як це робили інші, бо мене зупиняли хлопчиська сакраментальною фразою: «Ти гадаєш, що як ти панський син, то тобі все можна?», а в крамниці, яка з приходом «перших совітів» у 1939 року стала своєрідним сільським казино, де гнули політику, пили горілку і грали в карти, я мав право сидіти біля крамаря за лядою і слухати геть-чисто все, про що розмовляли дорослі, – та якби не цей привілей, не написав би я ніколи трилогії «Край битого шляху».

Мені минуло всього десять років, коли прийшло те страшне «визволення», пекельні сліди якого виявляємо донині на пустирищах, в лісах і на подвір’ях енкаведистських катівень, проте пам’ятаю буквально все – кожне мовлене слово, кожну подію і ситуацію, вмів навіть давати їм свою оцінку (після закарпатської трагедії я написав гнівного вірша, спрямованого проти Гітлера), і вже тоді намацував місце, на якому міг стати в найзручнішій для опору позі.