Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994
- Автор: Иванычук Роман Иванович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7537-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994». Краткое содержание книги:
І враз прорвався болючий фурункул: війна! Найстрашніша подія приносить надію на порятунок. Марфа Яківна квапно збирається в евакуацію, батько не затримує, бо не знає, як поставляться до «східнячки» озлоблені селяни. Цілує її в щоку і каже:
«Тепер послухайте… Нашкодити мені вже не встигнете. Вас, молоду, обдурили, і ви повірили в найзлочиннішого тирана світу Сталіна. Ви казали не раз: „Сталін усього не знає“. Ні, він знає все найкраще; терор – то справа його рук… Тож запам’ятайте: ця страшна влада не має права на існування».
«Так ось який ви…» – тільки й сказала Марфа й подалася пішки до Коломиї.
«Навіщо ти їй це сказав? – накинулася мати на батька. – Звідки знаєш, що не вигрів гадину за пазухою?»
«Та не всі, не всі ще там очманіли!» – крикнув у розпачі батько.
Потім, за німців, я написав свою першу повість «Кривавий тан», у якій усе це, як зумів, описав, а після війни заховав рукопис на стриху. Коли почалися облави на бандерівців, батько спалив у печі майже всю свою бібліотеку, і я брав участь у цьому аутодафе – кидав книжки у вогонь. Горів Грушевський, горіли Лепкий і Хвильовий… Я крізь сльози дивився, як скручуються в полумені листки моєї улюбленої «Історії України»: ось тліє непереможний козак Мамай з бандурою, і кінь його тліє, і не має він уже тієї сили, щоб на коні намальованому втекти з вогняного полону, ще видно його обриси на попелі, та крушиться попіл… Батько, закусивши жовна, наказує мені принести все, що я наслямазарив. Я приношу зі стриху жмут шкільних зошитів і швидко кидаю у вогонь. Батько не знає, що я свої вірші і повість заховав за козлами під дахівкою, – в якого автора підніметься рука на власні творіння?
Та незабаром він дізнався. Восени 1944 року облавники зробили в хаті обшук, і оперуповноважений НКВД капітан Шкрупила власноручно зніс зі стриху всі мої «твори».
Як нині пам’ятаю: сидить Шкрупила на порозі і читає вголос мою повість, пронизуючи мене вряди-годи зизуватими, колючими очима.
«Это ты, говнюк, все это написал? Ты?»
«Я…»
«Тебя повесить мало!»
Батько щось лепече, мовляв, у гімназії дали хлопчині таку тему для домашнього завдання, а воно, дурне, наслухалося… Мати плаче. Шкрупила ховає рукопис в польову сумку й каже:
«Для тебя, пацан, сейчас только две дороги: в банду или в тюрьму. Выбирай, сволочь».
Добратися до мене Шкрупила не встиг: загинув під час чергової облави від упівської кулі. А рукопис моєї першої повісті десь, може, і донині зберігається в архівах КГБ.
Дякую Богові, що на нього ніхто не наткнувся в сімдесятих роках. Я тоді щодня чекав арешту: мій роман «Журавлиний крик» розійшовся самвидавським способом по руках, і, якби його видали десь на Заході, мене б спіткала така сама доля як Ігоря Калинця. Пронесло… Та я тоді потерпав і за інше: вряди-годи КГБ вишукував у своїх архівах компромати на письменників. «А що буде, – думав я, – коли спливе наверх мій „Кривавий тан“?»
…Добре, що Марфа Яківна евакуювалася. Ми всі це зрозуміли першого дня після того, як більшовики залишили Коломию. Озлоблені на комуністів газди вночі перебили всім партійцям вікна, а вдень привели до школи на розправу найлютішого більшовицького активіста Василя Маковійчука… Хтось із селян прибіг до мого батька сповістити, що Маковійчука у школі вбивають. Тато щодуху помчав до школи, ще встиг його врятувати: озвірілі самосудці добивали нещасного на підлозі.
Після війни Марфа Ляшенко написала батькові й матері довгого листа. Вийшла заміж, має дітей, учителює на Полтавщині. Вважає своє перебування у нашому домі найкращими днями свого життя.
«Я до всього ставилася так, як ви, та хто міг у цьому зізнатися? – такими словами закінчувала вона свого листа. – Слово до слова пам’ятаю, що ви мені сказали на прощання, Іване Миколайовичу. Але коли воно збудеться, коли?»
Вірю, що Марфа Яківна ще жива-здорова і, напевно, вона, її діти та внуки проголосують за незалежність України на референдумі 1 грудня 1991 року.
3
Недавно мені вдалося поміняти пори року – нашу весну на австралійську осінь: Товариство «Україна» відрядило мене на п’ятий континент керівником концертної групи, до якої входили оркестр ансамблю «Галичина», солісти та ведучий програми. Це був перший візит українського професійного колективу до нашої діаспори в Австралії. Бар’єр упав, і зневажені та оббріхані більшовиками ізгої обнялися із затаврованими самими ж емігрантами материковими українцями, і стала наша нація на кільканадцять мільйонів більшою, і стала вона єдиним монолітом, кожен член якого, де б не жив, враз отримав від долі можливість працювати для України і ставити її на ноги політичною діяльністю, матеріальною допомогою чи то досвідом довголітньої боротьби за незалежність.