Бо війна війною... Спомини
- Автор: Овад Ярослав
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Бо війна війною... Спомини». Краткое содержание книги:
Автор книги був в одній з перших груп добровольців. Після початкового рекрутського вишколу в Гайделягрі в січні 1944 року був призначений до складу сотні почесної варти на похороні віце-губернатора Галичини Оттона Бауера у Львові.
В лютому-березні 1944 — у бойовій групі Баєрсдорфа. Бувши в той час стрільцем, автор відмічає деякі речі, котрі могли лишитися поза увагою високих старшин.
Після короткого побуту в Нойгаммері та приділення до 29-го полку Дивізії, на початку квітня 1944 Овад виїхав на 3-місячний підстаршинський вишкіл в Ляуенбургу на Помор'ї. Після повернення до Нойгаммера, в липні 1944, на кілька днів перед виїздом Дивізії на фронт до Галичини, близько. 1.000 молодих українців-підстаршин, серед яких був і Ярослав Овад, заходами сотника Дмитра Палієва були виряджені на новий, старшинський вишкіл. Отже, Ярослав Овад опинився у славній Юнкершулє Брауншвайґ, яка перед тим сильно потерпіла і мусіла перенестися на схід, до Трескав біля Познані. Після 5 місяців у Позен-Трескав їде на новий вишкіл до ваффеншулє (школа зброї) в Лєшанах (Чехія). Отримавши ранг хорунжого в березні 1945, автор разом з товаришами повертається до Дивізії, яка в той час знаходилася у передових лініях Східного фронту, на австро-угорському кордоні.
Під час приїзду до Дивізії генерала Шандрука і складання присяги на вірність України автор перебував у фронтових лініях. А згодом прийшла звістка про смерть Гітлера, падіння Берліна і нарешті… капітуляцію. Далі був відступ Дивізії на Захід та англійський полон в Італії, звідки вийшов (власне, втік) на волю на початку квітня 1947 року.
Був у нашій кімнаті стрілець Бойчук, який не знаю яким чином дізнався, де знаходиться військовий «пуф» (бурдель) і загостив до нього. Коли повернувся, то оповідав нам цікаві історії про панянок, які там були, а особливо про одну з них на ім'я «Сковронек». Оповідав про неприємні наслідки лікарського втручання. Після такого болючого досвіду, все-таки час від часу знову туди ходив, але спеціяльного задоволення в нас не збудив і нікого не заохотив до наслідування його прикладу. Чомусь такі справи ще не були нам на думці і наші бажання ще були досить обмежені. Може хтось прочитавши подумає: «Ти пиши про себе». Може це тільки в мене таке було враження.
Ще один цікавий випадок під час вишколу стався, коли одна частина сотні окопалася, а друга наступала. Все було проведене з такою бравурою і завзяттям, що стрілець Роман Іваницький вистрелив наступаючому «ворогові» прямо в лице. Дерев'яна куля розсипалася, але віддаль була близька і ґази обсмалили обличчя. Добре, що не пошкодили очей. Ми були трохі злі на нього, але сталося — то що зробиш. Добре, що не випалив очі, а рани через якийсь час загояться. Живе він тепер у Флориді в Америці.
Навчали нас наступати. Наказали накласти баґнети на кріси і з криком, щоб робити багато шуму (і цим додавати собі сміливости), бігти на ворога. Якщо дотепер ми бігли стріляючи, то при підтримці скорострілів багато з противника не залишилось. Треба було йти в рукопашний бій, колоти противника баґнетами або бити кольбами крісів, щоб якнайбільше вивести його з ладу. Розповіли, а опісля показали нам на прикладі один вояцький трюк, як це робити. Коли ти біжиш з зарядженим крісом і маєш насаджений баґнет, то щоб попасти в біжучого ворога, треба дивитися через кінець вістря баґнета і прицілюватись на півдороги між собою і ворогом. Тоді стріляти. Після того цілитись в наступного ворога. Як це робити зі скорострілом, нам не показували. Але казали, щоб взяти скоростріл за ніжки, відіпняти пояс від ручки і тому, що він є роздвоєний, перекинути через голову і, тримаючи за ручку, сікти зліва направо і назад. Це коли до скоростріла є прикріплений барабан, а коли його немає, а тільки 50-набоєві кусники стрічок, що їх вживає піхота? Для важких скорострілів ці стрічки скріплюються у довгі ленти по 250 набоїв, які містяться в одній амуніційній коробці.
Одного разу були ми на горбах коло нашого рінґу і між вправами мали десять хвилин перекуру. Ми намагалися завести розмову з нашим груповим, або випитували його про речі, що нас цікавили, або він щось вияснював у нас. Так, лежачи на траві, ми почули дивний запах паленого тіла. Вдалині побачили будинки і високий комин. Він сказав, що чув від когось, що це нібито крематорій. Кого там спалювали — не знаю. Але в околиці мав знаходитись табір з людьми різних національностей. Очевидно, що я більше про це не думав і тим не цікавився. Цікаво, чи після війни хто-небудь згадав про існування такого закладу в цій околиці?
Бойові стрільби відбувались під наглядом старшин. Головні з крісів, а опісля зі скорострілів. Цілі-«шайби» спочатку становили концентричні кола з чорною серединою, а опісля стоячі на повний зріст силуети, силуети на три чверті зросту і тільки силует людської голови. Коли довелося стріляти в коло, то збоку стояв штурман, який давав наказ відкривати стрільбу. Писар записував результат стрільби кожного. Стріляли зі столів та з землі. Після пострілу треба було сказати «абкоммен». Це є де ти прицілювався. Щоб попасти в центр, треба було прицілитись під низ, що звичайно була цифра 10 або 11. Вистрелив я один раз і кажу «абкоммен 10 під». Стрільці, що були в окопах біля цілі, показують 12. Це добре. Другий постріл дав знову такий самий результат. «Добре» — каже штурман і це мене трохи збентежило. Намагався попасти в середину, але не вийшло. Мабуть занервував через такі оцінки, шарпнув рукою і вийшла десятка. Головатий зі Самбора вибив три дванадцятки і за це отримав відпустку додому на один чи два тижні. Мене мучили докори совісти, але пропало. Було би гарно похвалитися всім, кого знаю, побути з дівчиною, а так жаль.
Ходили ми на вправи в дреліхах, а ставало чимраз зимніше. Дреліх — це густо ткана матерія синього або зеленуватого кольору, щось на кшталт матерії на подушки або перини. Перед зимою нам видали плащі та рукавиці, розставили на галявині, принесли і роздали плащі. Хлопці примірювали та обмінювалися один з одним. Я отримав свій і довго не примірював, бо він мені добре підходив.
Присяга
Подивився на мене мій штурман, поправив, покликав іншого штурмана і чотового і разом мене оглядали. Наказували повертатися на різні сторони, марширувати. Казали, що дуже добре. Не знаю, що там такого було, що всіх захоплювало, але плащ мені дуже пасував.