Позичений чоловік

Гай-гай, якби ж то людина сама над своєю вродою мудрувала! А то неодмінно ж втрутиться якщо не рогатий, то хвостата, якщо не стріт, то пристріт...

Дяка долі, я, Хома Прищепа, не з їхньої громади, не такого заквасу, але ж бо й про мене трудно сказати, що такий білий – треба остерігатись, аби лебеді не вхопили. І про брови не скажеш, що одна брова варта вола, а другій і ціни нема. І з лиця мого, як то мовиться, води не нап’єшся, а якщо вже дуже закортить пити – слід чи сильно заплющитись, або ж дочікуватись ночі, поки смеркне. У Яблунівці не без парубків, що показні з лиця, як ота рожа, що й поміж кропивою зостанеться рожею. Але я не з таких, не хочу ні хвалити себе марно, ні перехвалювати: я така квітка, що серед кропиви буду видаватись кропивою, серед бугили видаватимусь бугилою, серед чортополоху всі за чортополох матимуть мене.

Справжню ціну собі знаю: крізь землю пройшов, червону шапочку знайшов!

То чому ж тоді Одарка Дармограїха (а в неї ж бо брови гнутими колесами, а в неї ж бо очі чорні, мов терен, а з лиця погідна, мов мак у полі) таки на мене поглядом накинула? Думав я над цим, коли йшов із дому на роботу в колгосп, думав, коли по дорозі «козячу ніжку» смалив, давлячись тютюном, думав і тоді, коли опинився на колгоспному корівнику. Тут, на колгоспному корівнику, взяв вила в руки та й почав морочитися своїми звичними клопотами – вичищати гній з-під худоби, що подалась у поле на пашу.

Отже, наліг я на вила, мов циган на ковадло, руки мої вхопилися за держак, як чорти за грішну душу, – і вже той гній сам не сам, а нашими спільними зусиллями із коров’ячих спалень та стоялень почав вимітатись, у проході на купи злягатись, а коров’ячі спальні та стояльні на чисті й чепурні хороми стали обертатись. Ластівки під дірявим дахом літали, приспівували мені весільних пісеньок; молоденький жеребчик зайшов на короварню, подивився на мене захоплено – й подався надвір, щоб іншим про мою працю розказати. Доярка Христя (вона із шкури на коронарні вилузується – так робить!) пригостила мене молоком із алюмінієвого кухля, а що вже глянула – наче пучок чорнобривців дала понюхати.

– Такий, Хомо, напорскливий, як ви, і під льодом не прохолоне.

Сказала Христя – та й геть подалась, а мені ж гною того треба перевертати! Стараюсь, аж мені очі рогом лізуть, слухаю свої мозолі на пальцях та долонях, що голосочками цимбалів зрідка озиваються до мене, й самому починає здаватись, що від утоми й роботи синій піт із мене котиться. Авжеж, синій піт котиться, бо і руки, либонь, посиніли, і в очах посиніло. Тоді я випростуюсь, прихиляю вила до жолоба, мов сліпого до тину, витираю цимбалодзвонною своєю долонею піт із чола, із очей та обличчя – й весь світ довкола знову стає білим, і руки мої, що взялися за вила, вже не сині, і в погляді не синіє.