Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
— Так холодно ж. Але якщо треба, то я можу.
— Хай уже. Як тут у вас, порядок?
— Порядок, — і, помітивши посмішку Турчина, додав: — Більше не зловживаю. За два роки служби раз собі дозволив, і тепер пляма на все життя.
— Свіжина підвела?
— Трохи свіжина, трохи покійний Зубко. Хоч що там казати, треба мати свою голову на плечах.
— Щось про Зубка ви нічого в пояснювальній записці не писали.
Харчук трохи повагався й заговорив:
— Діло минуле, чого там. Я тоді з колієм пригостився небагато. Думав, поки дійду на службу, все вивітриться. Так воно й було б. Та я прихопив свіжини, щоб Зубка пригостити. Ну, й горілки. Він же, думаю, пост здасть, йому можна. Спочатку Зубко дві чарки сам випив, а потім пристав до мене, як смола: випий зі мною та випий. От я і не втримався, освіжився. А десь перед досвітком перевірка, а в мене запах.
— Зубко тоді коли пішов додому?
— Пізненько, десь в години три ночі. Я ніколи не повірив би, що людину від трьох чарок так може розвезти. А його розвезло. Мусив оно там, — кивнув на вузький тапчан, — укладати, щоб проспався.
Турчин виразно відчув, як у грудях щось ніби обірвалося. Оце тобі маєш: версія «не поділили вкрадене», не встигла народитися, обрости фактами, лопнула, як мильна булька. «Але чекай-но, — чіплявся за останнє. — Звідкіля тоді в нього гроші? Може, як пригощався свіжиною, п'яний не був, лиш прикидався, щоб мати алібі, бо хіба й справді чоловік од трьох чарок так сп'яніє? З трьох годин ночі до ранку можна весь магазин перенести».
— Ви дружили із Зубком?
— Як вам сказати? В молодості трохи товаришували.
А згодом просто добре ставилися один до одного. І до начальства свого я ходив просити за нього не тому, щоб мати з ким випити. Хотів витягти його з горілчаного виру. Повірте, то було вперше й востаннє, коли я його пригостив.
— Хто ж його споював?
— Кажу ж — ніхто. Сам себе. Багато йому вже не треба було.
— Мені відомо, що Зубко, коли перебирав міру, вгощав усіх упідряд. За один вечір міг зоставити в буфеті весь заробіток.
— Таке за ним водилося рідко. Певно, тому, що й гроші рідко водилися. Він зарплату авансом пропивав. Що я йому не говорив, а він тільки сміється і про якусь дійну корову меле: мовляв, піймав таку. «Тепер, хвалився, буду доїти, аж гай шумітиме. Так що буде за що випити і друзів пригостити».
«Дійна корова… — напружено думав Турчин. — Міг же він, лихий забирай, вертаючись пізно з роботи, набрести на злодіїв. На очі їм не показався, зате потім став шантажувати. Якщо так, тоді стане зрозумілою і сварка зі Сташевським у дворі школи, і вбивство Зубка…»
З ПМК Турчин поїхав у селищну Раду, де на нього мав чекати Шушпан. Все ще сіялася густа мжичка. «Отепер можна просити в прокурора санкцію на обшук, — грівся од колючого вітру думкою. — Ясно мов божий день: крадіжку інсценовано».
Дільничний, ледь Павло ступив на поріг, підвівся з-за столу. Рудуваті брови Шушпана помітно ворушилися.
«Має новину», — відмітив про себе старший лейтенант і, міцно тиснучи руку Шушпану, спитав:
— Ну, як справи?
— Та ніби непогано… Вчора Осипова продала три вовняні кофти. Саме таких п'ять кофт було завезено в сільмаг за день перед крадіжкою.
Павло ще всміхався, але усмішка вже холола. «Що ж це воно, га? І версія «крадіжку інсценовано» летить шкереберть? А може, рано здіймати тривогу? Морковченко міг передати кофти Осиповій? Міг. Тоді як із Котлярем? Чому він з'явився в нашому районі, чому осів саме тут, де живе Морковченко? Якщо вони удвох обікрали магазин, то знову ж таки крадене могло потрапити до Осипової. Отже, якщо не Морковченко, Богданович, Касторська і Сташевський, то — Морковченко й Котляр. Що ж виходить? І тут Морковченко, і там Морковченко. На ньому й треба зосередити найбільше уваги. Так-так… Отже, всі версії схрещуються на одних і тих же. Може, вже й обшук на часі? Зачепити поки трьох — Морковченка, Касторську, Богданович».
— Ви не пробували встановити, де Осипова взяла кофти?
— Ні, хотів із вами порадитися. Можу висловити лише припущення: позавчора до неї заходив Котляр. Може, й передав…
— А як Морковченко?
— Став дуже обережним. Знає дорогу тільки на роботу й з роботи. По дорозі до Осипової Котляр завертав до нього. Пробув десь біля години.
— Щоб воно могло значити? — вголос міркував Турчин. — Зайшов, аби взяти кофти й віднести до Осипової?
— Лихо його знає… Мені здається, що перш, ніж виходити на Котляра та Морковченка, треба поцікавитися, чи не могла Осипова розжитися на кофти в іншому місці? Провернути це не так уже й важко: дізнатися, у які магазини завезли кофти, а потім пошукати продавців, із якими Осипова дружить.