Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
До Морковченка Турчин поїхав на автопідприємство. Він саме весело й голосно розмовляв із білявою цибатою дівчиною. Вгледівши інспектора, спохмурнів:
— Я слухаю вас.
У диспетчерській були люди, і Павло запросив Морковченка під клен, на лавочку. День випав теплий, тихий, всі голосно розмовляли, кудись поспішали, і на інспектора (а був він у цивільному) ніхто не звернув уваги.
— То як, ще по надумали зізнатися, звідкіля тоді верталися так пізно?
— Ні, — вперто мотнув головою диспетчер.
— Завдаєте нам клопоту. Це раз. Друге: хочете і собі, і Яніні нашкодити.
Довгообразе Морковченкове обличчя витяглося ще дужче, на злегка побілілих щоках заворушилися жовна.
— На понт берете, начальнику.
— Не треба, Морковченко. Ви ж не фраєр, а всього лиш озлоблена людина, яка втратила віру в добро і справедливість.
— А вони хіба є?
— Огляньтеся, обдивіться. Підлоти, звичайно, вистачає, але рано чи пізно, а їй настане кінець. Погано, дуже погано, якщо озлобленість породжує підлість.
— Філософія.
— Як хочте, так і називайте. Тільки людина, яка хоч трохи задумується над життям, творити таке, як ви, не буде.
— Що я творю протизаконне?
— Шкода, що дії ваші не підлягають під статтю, а то я віддав би вас під суд.
— За що?
— Хоч би за те, що скалічили життя Пасторській.
— Ой, держіть мене, бо я падаю! — вигукнув Морковченко, але на обличчі його не зворухнувся жоден м'яз. — Хіба я в неї перший? А послухали б ви її. Ото вже філософія, то філософія!
— З вашою як, співпадає?
— В акурат.
— Можливо, то й ваша філософія?
— Можливо. Тільки я своїх поглядів нікому не нав'язую. Так що з Касторською в мене повний порядок.
— А з Яніною?
Морковченко трохи повагався.
— Те ж саме. У мене, знаєте, натура така: дають — беру, б'ють — тікаю.
— Зрозуміло. Ну, а тепер ближче до справи. Отже, від Осипової ви пішли до Яніни Бражевської.
— Як вам хочеться, то хай буде так.
— У Бражевської, окрім вас та неї, хто ще був?
— У таких випадках свідки не потрібні…
— А в Осипової? Тільки давайте, як той казав, без бре…
— Ви ж без мене все винюхали, — буркнув Морковченко.
— Знову вас заносить. А що самі про все дізналися, то що мали робити? Ви ж не хотіли розказати правди. І так, в Осипової ще хтось був чи ні?
— Був Котляр, слюсар із майстерень. Але у них стосунки чисто ділові.
— Точніше?
— Купляє в неї горілку. Може, ще на чомусь кантачать, тільки я не цікавився. Мені, знаєте, чужого не треба. Я ж не служу в міліції, — вколов.
Турчин пропустив те мимо вух.
— А які у вас стосунки з Котлярем?
— Інколи розіп'ємо пляшку, своє минуле згадаємо… Ви ж, сподіваюся, в курсі, яке воно в нас. Чи, бува, і не тому взяли під обстріл? Тільки от що вам скажу: помиляєтеся. Він зав'язав, а я й не збирався розв'язуватися. Знаю, чим пахне життя в клітинку. Я сказав усе.
— Буду сподіватися, — задумливо мовив Турчин.
Чогось кольнуло в спині, і Турчин підвівся, щоб трохи розім'ятися, але перш ніж рушити звичним маршрутом, од вікна до дверей, окинув поглядом папери на столі: тут були протоколи допитів, акти ревізій, наслідки дактилоскопічних досліджень, відповіді на запити, характеристики з місць роботи отих, хто проходив по справі. Дивився так, ніби саме з висоти можна краще розгледіти, знайти те, що так довго шукає. Перегорнув кілька аркушів акту останньої, вже після крадіжки, ревізії. Ревізори провели її старанно, але нічого такого, за що можна було б зачепитися, не виявили. Злодії брали в основному дефіцити, вкрадене з асортиментом співпадало, правда, одинадцять джинсових штанів були завезені в магазин понад місяць тому, але продавщиці пояснили, що тримали їх як резерв: буде горіти план, тоді викинемо. Взагалі, дефіцитів було багато, тільки й це легко пояснювалося: товарознавець — найліпша подружка Богданович. Дактилоскопічна експертиза підтвердила здогад — відбитки пальців належать продавщицям. Турчин невдоволено крекнув і одійшов до вікна.
Надворі сіяла мжичка. Дерева стояли набурмосені, зовсім голі. А коли бралися за розслідування, вони тільки-но починали губити листя. Павло мерзлякувато поворушив плечима, хоч у кабінеті було тепло, глянув на годинник: чи не пора обідати? Саме в цей час задзвонив телефон. У трубці лунав збуджений голос автоінспектора Степанченка.