Полуничний сезон

— Я торік отримав нового автомобіля, — розповідав шофер, — а мою тарабайку списали. Ну, я те, що хоч трохи було гоже, зняв і забрав додому. В господарстві, знаєте, все згодиться. А оце недавно заявився один. Так і так, каже, збираюся машину гнати в капіталку, а крила ще нічого. Якщо у вас є гірші, то продайте. Я й продав. Багато не взяв: сім карбованців.

— Ви знаєте того шофера?

— Здається, він із королівківської школи. Я його машину частенько зустрічав на трасі та на станції. Сьогодні теж бачив на паливному складі.

— Не звернули уваги, крила були ті, що продали?

— Сказати правду, не придивлявся.

Степанченко, коли був із Турчином у шкільному гаражі, бачив тільки одне старе крило. Попросили шофера, щоб поїхав із ними у Королівку.

Директор школи, чоловік років під шістдесят, товстий, незграбний, перш ніж заговорити, довго тер широку лисину:

— Що я вам скажу про шофера? Він хоч і випиває трохи, і дома не мирить, але машина… Якщо вона їздить, то тільки його стараннями.

— На капітальний ремонт не збирається гнати?

— Воно не завадило б, та наряду нема. Може, Сташевський щось придумає. В нього знайомі, зв'язки…

— А де він зараз?

— Вже другий день вчителям вугілля розвозить. Та коли треба, можна покликати: щойно повіз паливо Степану Кіндратовичу. Це недалечко.

— Поїдьте по нього нашою машиною. А ми почекаємо вас біля гаража.

Сташевський і справді був неподалік: через хвилин п'ятнадцять уже вкотив у двір своїм газоном. На землю зіскочив легко, пружно, привітався голосно, погляд найдовше затримав на колгоспному шоферові, і той знічено закліпав.

— Знову перевірка?

— Знову.

— Але скільки можна? Люди вже й так пальцями тикають у мій бік. Це якась напасть, слово честі! — обурювався Кіндрат. — То одне шиють, то друге…

— Обережніше… — зауважив автоінспектор. — Ви купували в цього товариша крила? — показав на колгоспного шофера.

— Купував. Машину мав здавати в капіталку, а крила, конєшно, ще добрі, самі бачите. Так не пропадати ж їм.

— Ви можете їх показати?

Па очі Сташевського впала тінь.

— Можу, але тільки одне, бо друге десь поділося. Не інакше, як діти потягли на металобрухт.

— Як же вони залізли в гараж?

— Я тоді, пригадую, кудись поспішав, і крила скинув під гаражем. Не думав, конєшно, що вони комусь можуть знадобитися.

— Таке може бути, — ствердив директор. — Учні тягнуть всяке залізяччя, аби тільки потрапило на очі. Якось одну важливу деталь до «Жигуля» були принесли.

— Ви шукали крило?

— Спохопився другого дня, ну, й відразу до брухту. Він у нас оно там за школою лежить. Все обдивився і не знайшов.

— Дивно, — посміхнувся Степанченко.

— Воно неприємно, але мушу сказати, — знову озвався директор. — Трапляється, учні з восьмирічки тягнуть металобрухт у нас, а наші — у них.

— Сташевський, ви були у восьмирічці?