Полуничний сезон

— Може, начальство й не знало, а ті, що з ним, замовчували, бо то все дружки його. Я не хотіла, щоб він ішов у сторожі, але дружок його, Іван Харчук, таки наполіг на своєму.

— Хто цей Харчук?

— Сторож. Я своєму говорила, щоб у колгосп ішов. Де там! Легкого хліба закортіло.

— Той сторожівський легкий хліб не так уже й оплачується. Де ж чоловік брав гроші на горілку?

— Що заробляв, те й пропивав. Додому й копійки не приносив. Правда, десь днів за три до смерті купив хлопцеві костюмчик, а дівчині пальтечко, і ще в кишенях його знайшла п'ятнадцять карбованців.

Турчин відчув, що починає хвилюватися.

— А до цього стільки грошей не знаходили?

— Якийсь карбованець-два.

— А в день зарплати?

— Те ж саме. Він одразу відносив гроші в буфет, де завсігди брав горілку в борг. Якщо й зоставалася якась копійка, то ховав од мене. Якось я домовилася з начальством, аби мені зарплату давали. Було мені за те…

— Бив?

— І кулаків набачилася, і матюків наслухалася. А поки не пив, чоловіком був. Кращого й не треба.

— То правда, горілка калічить людей. Кіндрат Сташевський, коли знаєте такого, колись теж був гарною людиною, а зараз, бачите, до чого дійшов.

— Той уже зовсім совість утратив.

— Кажуть, що й ваш із ним випивав.

— Хто їх знає. Вони, ці алкоголіки, часто збираються в «гадючнику». Тамарка там пригощає їх. З того пригощання вже й хату собі вимурувала, і машину купила, бо п'яниця, як заллє сліпи, тоді й помиї може хлебтати.

Розмова велася невимушено, і Турчин зважився на більше:

— Ви можете пригадати, де був покійний ваш чоловік тої ночі, коли обікрали магазин?

Жінка зворухнулася, ніби нарешті зважилася відірватися од одвірка, до якого тулилася спиною. Крізь смуток в очах прохопилося здивування чи й страх.

— Ви думаєте, що він обікрав магазин?

— Я такого не кажу, — повільно заговорив Турчин. — Але ж ви самі сказали, що останнім часом у нього завелися гроші.

Жінка задумалася.

— Він ніколи не приходив додому впору. Тоді теж, здається, повернувся пізно, може, у дві, а може, і в три години ночі.

Жінка, либонь, нічого не втаювала. Турчин слухав її втомлений голос, дивився на маленькі, поплутані синіми жилами руки, на сиві пасма кіс, що повибивалися з-під сірої потертої хустки, на сині мішки під очима, на кругле, змучене обличчя, що на нього старість передчасно наклала свій відбиток, і серце проймала жалість. Тихо попрощався і поїхав мотоциклом у ПМК, до Івана Харчука.

Був це чоловік огрядний, обличчя розповніле, сонливе. Якраз тої ночі, коли обікрали магазин, перевіряли пости. Харчук був напідпитку.

Інспектор знайшов його в невеличкій, наскрізь прокопченій цигарковим димом кімнаті. Важке повітря навіть у такого запеклого курця, як Павло, застрявало в горлі.

— Хоч би двері прочинили, — не втерпів, щоб не зауважити.