Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Научная фантастика » Місто заклиначів дощу
Місто заклиначів дощу - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Місто заклиначів дощу

Электронная книга - «Місто заклиначів дощу». Краткое содержание книги:

Александр фон Гумбольдт був найбільшим мандрівником і вченим-натуралістом кінця 18 — середини 19 століття. Маршрути експедицій завели його далеко за межі Європи — до Центральної Азії, Південної та Північної Америки. Він помер у 1865 році, не залишивши після себе прямих нащадків. Герой цього роману Карл Фрідріх фон Гумбольдт не має до нього стосунку і є витвором авторської фантазії.
Це історія про людину на ім’я Карл Фрідріх Донхаузер, котрий називав себе сином великого натураліста Вільгельма фон Гумбольдта.
Разом зі своїми вірними супутниками він не раз навідувався до найвіддаленіших і найменш досліджених куточків Землі, стираючи одну за одною з карти «білі плями».
Він відкривав невідомі світові народи й племена, зав’язував дружбу з неймовірними істотами, відшукував фантастичні скарби і звідав при цьому просто-таки грандіозні пригоди.
1 ... 10 11 12 13 14 15 16 17 18 ... 66
Перейти на страницу:

Він обурено почервонів.

— Звісно, я…

— Чудово. І що ж ти читаєш? Дешеві журнальчики чи, можливо, любовні книжечки?

Вона знову кинула на нього погляд, повний іронії.

— В основному, історії про далекі країни, — промимрив Оскар. — Пригодницькі романи.

— Авжеж. — Вона кивнула. — Я, власне, так і думала. У цьому, звичайно, немає нічого поганого, але я вважаю, що читання насамперед призначене для самоосвіти.

Шарлотта заходилася розпаковувати валізи, і Оскар побачив, як звідти одна за одною з’являлися все нові книги: «Основи хімії», «Рослинний світ Південної Америки», «Тлумачний словник англійської мови». Тепер питання про те, чому валіза виявилася такою важкою, відпало саме собою.

— Звичайно, більшість чоловіків гадають, що жінкам освіта ні до чого, — сказала нарешті Шарлотта. — Але в цьому будинку все по-іншому. Мій дядько підтримує мене, і я дуже вдячна йому за це. А ти як вважаєш: чи варто жінці вчитися в університеті?

— Чесно кажучи, ніколи над цим не замислювався, — відповів він, геть спантеличений.

— Ось бачиш? Це цілком типово, — посміхнулася Шарлотта. — Традиційний розподіл ролей. Жінці — кухня, церква, діти. При цьому серед них є такі, які заткнуть за пояс будь-якого чоловіка, дайте їм лише шанс. Але це, найчастіше, нікого не цікавить. Оскар, згнітивши серце, почав:

— Якщо мені буде дозволено сказати…

— Почекай!

Вона напружено дивилася на нього своїми світло-сірими, майже прозорими очима. Потім риси її розгладилися.

— Наше знайомство почалося зовсім неправильно, — діловито заявила вона. — Гадаю, нам треба спробувати ще раз. Давай відрекомендуємося один одному. Як тебе звуть?

— Оскар.

— Просто Оскар?

— Оскар Веґенер.

— Уже краще. — Вона кивнула і простягнула йому руку. — Мене звуть Шарлотта Рітмюллер.

Оскар вагався. Може, вона чекає, що він поцілує їй руку, як за старих часів було заведено між панами і прислугою? Вже краще тоді вистрибнути у вікно. Він болісно роздумував, як правильно вчинити, потім усе-таки зважився, взяв її простягнуту руку, потиснув і злегка вклонився.

Шарлотта відповіла усмішкою. Очевидно, таке вітання їй сподобалося.

— Я маю прізвище свого батька, Фердинанда Рітмюллера. На жаль, він помер три роки тому. Моя мати вроджена Донхаузер — точнісінько, як і мій дядечко.

Оскар здивувався.

— Я думав, його звуть Гумбольдт!

— Помиляєшся.

Вона дістала з валізи останню книжку, закрила її й засунула під ліжко.

— Мій дядько стверджує, що він незаконнонароджений син Александра фон Гумбольдта, хоча цьому немає ніяких доказів. Я думаю, він і сам у це не надто вірить. Це, радше, як псевдонім у письменника чи художника. Але незважаючи ні на що, він справді видатний учений. В експедиції, яка передбачається у нас, я буду його асистентом, і це велика честь. — На цьому слові вона напустила на себе ще більшу поважність. — А оскільки ти теж їдеш із нами, я сподіваюся, що ми з тобою порозуміємось. Украй важливо, щоб ця поїздка увінчалася успіхом. Я хочу, щоб і ти вніс свою частку в цей успіх.

— Я постараюся, — буркнув Оскар.

Ця зарозуміла манера, яку йому заледве вдається витерплювати! Ще трохи, і він просто вибухне.

— Я можу ще щось зробити для вас? — видавив він через силу.

— Ні, не зараз. Я хочу у ванну, а потім трохи почитати. І скажи, щоб мене не турбували.

Оскар кивнув і попростував до дверей. Спускаючись сходами, він ледве стримував себе, аби щось тут-таки не розбити чи не зламати.

Настрій у нього був гірше не можна.

9

Три дні по тому

Настав вечір напередодні від’їзду.

Еліза перевершила саму себе, приготувавши справді королівську вечерю. В’ялена індичатина, запечена свинина з гострим соусом і бананами, рис із китайськими чорними грибами, рис із горошком та багато що інше. Вона називала кожну страву креольським діалектом, і ці назви звучали, як чаклунські заклинання. Прянощі й трави, що були на столі, гострі, терпкі і свіжі на смак, мали особливу дію: вони бадьорили й додавали сили.

Після вечері всі перебралися до кабінету професора з келихами пуншу, а Оскар прибрав зі столу, навів лад у кухні й долучився до решти.

— Сідай, мій хлопчику! — запросив Гумбольдт, показуючи на місце поруч себе. Учений сидів у кріслі, попахкуючи сигарою. — Нам треба трохи поговорити, перш ніж лягати в ліжко. Завтра у нас у всіх напружений день, тож потрібно як слід відпочити.

— Чесно кажучи, я б ліг прямо зараз, — понуро сказав Оскар.

— Що таке? Ти погано себе почуваєш?

— Нічого особливого… просто я трохи втомився.

Гумбольдт пильно подивився на нього поверх окулярів.

— Отже, ти не хочеш посидіти з нами і випити ковток пуншу?

Оскар скоса поглянув на Шарлотту.

— Цілком певний. Красно дякую.

— Тоді не буду тебе затримувати, — сказав Гумбольдт. — Побачимося завтра о сьомій ранку. Добраніч!

Оскар відповів коротким кивком і пішов. Піднявшись сходами, він увійшов до своєї кімнати й замкнув за собою двері. Звичайно ж, утома тут ні до чого. Йому треба було залишитися наодинці з собою, щоб дещо вирішити.

Ступивши до вікна, він розчинив обидві половинки. Вечірній вітерець увірвався до кімнати. На обрії видніла темно-червона смужка надвечір’я, вище клубочилися важкі хмари, поступово затягуючи небокрай на заході.

Оскар провів неуважним поглядом зграю птахів, що пролітали над будинком. У той же час розум його зважував усі «за» і «проти». Ще вчора він майже був готовий податися куди завгодно, але приїзд Шарлотти остудив його запал. Тільки завдяки їй він зрозумів, у що його намагаються вплутати. Уся ця романтика — чистісінька ілюзія. У мріях він уявляв собі, як вони разом із Гумбольдтом їдуть на слонах через джунглі Західної Індії, бачив себе в самому серці Чорної Африки, переслідуваним ворожим плем’ям пігмеїв. Він був би зовсім не проти перетнути в сідлі пустелі Центральної Азії, пережити неймовірні пригоди й повернутися до Берліна в ореолі слави, оточеним натовпом захоплених прихильниць і репортерів. Боже мій, до чого ж наївним він був! Тільки сьогоднішній вечір показав, яку роль відведено йому насправді.

Він сів на ліжко, стежачи й далі за тим, як хмари, немов ворожа армія, захоплюють небеса. Тепер йому ясно — у всьому винна Шарлотта. Весь вечір вона поводилася з ним як графиня з кріпосним селянином. «Оскаре, принеси те, подай це. Прибери мою тарілку, принеси чисту, налий мені чогось попити, займися, нарешті, чим-небудь корисним на кухні»! Ні, дякую, він ситий по горло цією зарозумілою панночкою. З другого боку, він повинен бути їй вдячний за те, що вона відкрила йому очі. Тепер йому достеменно відомо, які обов’язки доведеться виконувати в експедиції. Тягати багаж, чистити картоплю, стежити за чистотою Гумбольдтових чобіт, бігати по крамницях і знову корчити з себе хлопчика-лакея на побігеньках. Які там битви із «заклиначами дощу» в піднебесному місті над зяючими прірвами!

Оскар схопився і заходив по кімнаті. Хіба він схожий на божевільного? Тут, у Берліні, у нього є все необхідне. Житло, хай і злиденне, улюблені книги, друзі-приятелі. Він не такий уже поганий кишеньковий злодій, на життя вистачає. І, крім того, у нього є дещо таке, чого йому не можуть дати ні пан Гумбольдт, ані Шарлотта Рітмюллер, — воля. Він може робити що завгодно і коли завгодно, тут він сам собі господар. Тільки тепер він по-справжньому оцінив цей безцінний дар, який ледве на обміняв на порожню ілюзію.

Питається: чому Гумбольдт вибрав саме його, а не когось іншого? Напевно в нього знайдуться досвідченіші помічники, а про слуг і говорити не доводиться. Що він взагалі тут робить?

Оскар закляк на місці.

Все, жереб кинуто. Він нікуди не їде.

Через густу пелену хмар сутінки майже миттєво перейшли в ніч. Оскара охопила туга. Що зараз поробляють його товариші? Чи згадують його? Сьогодні п’ятниця — день, коли вони влаштовували так звані «клубні зустрічі». У нього не було часу навіть попрощатися з друзями, і вони напевно досі впевнені, що з ним трапилося якесь лихо. Його, мабуть, намагалися розшукати, але це, звичайно ж, ні до чого не привело.

1 ... 10 11 12 13 14 15 16 17 18 ... 66
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)