Місто заклиначів дощу

— Із радістю, дядечку! — промовила дівчина і, вже піднімаючись сходами, холодно кинула Оскарові: — Мої валізи — до мансарди, це нагору сходами і праворуч. І акуратніше, вони хоч і старі з вигляду, але дуже дорогі. Не хотілося б, аби на них з’явилися подряпини!

Оскар лишився на місці, як громом приголомшений. Яка надута принда! Гумбольдт нічого не розповідав про племінницю, і ні словом не згадав про те, що вона теж візьме участь в експедиції. Та за кого вона себе має, ця розчепурена панночка? Поводиться як повноправна господиня в будинку. Він готовий отримувати розпорядження від Гумбольдта, але від цього дівчиська?! Нізащо!

Якийсь час він сердито длубав бруківку носком черевика, поки не помітив, що кучер і конюх перемигуються. Нарешті конюх, червонощокий, жвавий і симпатичний хлопець, глузливо поцікавився: «Що, здається, проблеми з панночкою Шарлоттою?» — і розплився в широкій посмішці.

Оскар пустив шпильку повз вуха, взявся за одну з трьох валіз і потягнув її в дім. Йому кортіло дізнатися, про що піде розмова далі.

— Я шкодую, що не змогла повідомити про свій приїзд заздалегідь, — долинув до нього голос дівчини з їдальні. — Але я хотіла повернутися якнайшвидше. Цей курорт кого завгодно зведе з розуму. Ти не уявляєш, які дурниці там обговорюють цілісінький день. І до того ж цей ідіотський етикет. Терпіти не можу носити біле й безперервно присідати в кніксенах.

Оскар підкрався ближче до дверей, аби краще чути.

— Як здоров’я моєї сестри? — поцікавився Гумбольдт. — Їй краще?

— Матінка справді поздоровшала, — жваво відгукнулася Шарлотта. — В усякому разі настільки, щоб командувати всіма, хто нагодиться під руку, включаючи й мене. Попри це, їй конче треба продовжувати лікування ще протягом як мінімум півроку. З її здоров’ям не все ще гаразд.

— Прокляття всіх жінок у моєму роду, — промовив Гумбольдт. — За винятком тебе, звичайно. Природа наділила тебе міцним здоров’ям. Сподіваюся, ти нічого не говорила матері про експедицію?

— Ні слівця, — запевнила Шарлотта. — Інакше з нею трапилася б істерика. Ти ж знаєш, вона не виносить, коли я живу у тебе. Дамі не личить займатися наукою. Коли б вона пронюхала, що я збираюся з тобою в експедицію, знялася б справжня буря. Я сказала, що ми їдемо до Відня, і протягом деякого часу з нами буде важко зв’язатися.

— Коли-небудь вона все одно дізнається, — заперечив Гумбольдт. — І тоді не минути скандалу.

— Не обов’язково, якщо підійти до питання розумно, — глузливо сказала Шарлотта. — Але поки що рано морочити собі голову над цим. Спершу я хотіла б переодягнутися. Як ти вважаєш, твій новий слуга вже впорався з валізами? Не схоже, щоб він вирізнявся особливою старанністю.

Оскар відскочив від дверей і кинувся за другою валізою. Коли він знову увійшов до холу, Гумбольдтова племінниця чекала на нього в дверях.

— Я думала, мій багаж уже давним-давно на місці, — заявила вона, осудливо дивлячись на нього. — Що ти робив увесь цей час?

— Мені довелося допомогти конюхові в стайні, — викрутився Оскар, прямуючи до сходів.

— Так я тобі й повірила! — уїдливо прошипіла вона, хапаючись за третю валізу. — Давай-но жвавіше! Я скучила за своєю кімнатою і хочу прийняти ванну.

У цю мить із кухні з’явилась Еліза.

— Шарлотто! — радісно вигукнула вона, обіймаючи юну панночку. — Дісталася без пригод? Ти, мабуть, умираєш від спраги! Що ти хочеш: чаю, какао, води з льодом і лимоном?

Залишивши обох жінок унизу біля сходів, Оскар потягнув валізу нагору східцями, але вже на півдорозі відчув, що весь спітнів від зусиль. Та що ж у неї там таке, у цій клятій валізі? Цегла, чи що?

Віддимаючись і пихкаючи, він нарешті дістався до верхнього майданчика. Завернув праворуч, штовхнув ногою двері до мансарди й переступив поріг.

Приміщення виявилося просторим і світлим. Через відкриті вікна до кімнати проникало сонячне світло, доносилося щебетання пташок із саду. Оскар поставив валізу й роздивився. З меблів тут були ліжко, стіл і затишна канапа з низьким столиком для журналів. Головне місце займали книжкові полиці, що тяглися уздовж бічних стін і були напхані книгами в найрізноманітніших оправах.

Оскар не зміг стримати цікавості — книги мали над ним магічну владу. Він підійшов до полиць, перебіг очима по корінцях і відчув розчарування. «Великий атлас зоряного неба», «Теорія еволюції», «Від найпростіших — до китів», «Становлення словникового складу іспанської мови», «Генеалогічно-етимологічний словник у семи томах» та щось таке інше. Ні пригод, ані історій про експедиції до далеких країн, нічого такого, чим можна було б розважитись. Якась університетська бібліотека.

— Ну, і як тобі мої книги?

Оскар здригнувся й одвів погляд від полиць. ІІІарлотта з’явилася зовсім тихо. У чому річ, чому він у її присутності починає поводитися так, ніби він і справді слуга?

— У тебе смак точнісінько, як і в твого дядечка, — сказав Оскар. — А крім цієї нудоти тут немає нічого веселішого?

— А навіщо? — заперечила вона. — У мене немає зайвого часу на низькопробне читво. І до речі, я б попросила звертатися до мене не на «ти», а на «ви»!

— Як ваша ласка.

У нього пересохло в горлі. Низькопробне читво? Кого вона має на увазі? Жуля Верна, Едгара По, Карла Мая чи, може, Артура Конана Дойля?

Шарлотта пильно поглянула на нього.

— А ти взагалі-то вмієш читати?