Політ завдовжки в життя
- Автор: Грей Алекс
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Політ завдовжки в життя». Краткое содержание книги:
— Та до того, що я теж не люблю кави, а моя дорогоцінна без неї жити не може. Вчора ввечорі в ресторані ми пили каву, тому що вона так вирішила. І каже: «Давай, любий, випий сьогодні зі мною кави, щоб ми були сьогодні на одній хвилі…». Ну, я ж джентльмен, я не міг відмовити дамі. Замовила і замовила. Які проблеми? В номер ми лише прийшли, я в душ, через п'ять хвилин виходжу, а вона вже спить, ось так в коктейльній сукні, в туфлях на шпильках. Мені нічого не залишалося, як вкрити її ковдрою, попередньо знявши туфлі. Так вона навіть не прокинулася. Нічого собі, подумав я, і це після такої кількості кави? Вона спала як немовля, уві сні посміхалася і супила брови. Не знаю, що їй снилося, проте я не спав усю ніч. Ось Ви смієтеся, а мені не весело. Я ніч не спав через її каву. Сидів і писав статтю, про ваш, між іншим, концерт. Під ранок, коли дія кофеїну потихеньку послабилася, я заліз до неї під ковдру і також заснув. І все б нічого, ми нікуди не поспішали сьогодні, можна було б спати до обіду. Так ні… Вона мене будить і з претензіями, що ні хрена я не джентльмен, вчора дівчину не роздянув, до сну не підготував, а вранці замість «кави в ліжко» — лежу і хроплю. Ні, Ви уявляєте? Їй вчорашньої кави було мало. Я їй сказав, що пити каву в ліжку з немитими зубами — це поганий тон. А вона мені відповіла, що поганий тон — це спати зі мною в одному номері. Вона вилізла з-під ковдри і боса потьопала в сторону кавоварки. Так ще й там кави не виявилося. І знову я виявився винен. Ніби то я не подбав про те, щоб вранці у нас була кава. Навіть, не дивлячись на те, що ми були не вдома, а в чужому готельному номері, хоч і дорогому. Я в шоці! Чого Ви смієтеся?
— Та так, прикольно просто. Через таку фігню сваритися.
— Нічого собі, фігня. Спочатку я п'ю цю гидоту, щоб догодити коханій, потім через це лайно я не сплю цілу ніч, а на ранок я отримую «пістонів» за те, що комусь, уявіть, захотілося смакувати каву в ліжку.
— Гаразд, Нік, не заводьтесь. — ледве стримуючи сміх, я намагався його вгамувати. — А де зараз ваша дружина?
— Де, де… Он сидить перед нами через два ряди з якоюсь симпатичною жінкою.
— Аааа… Ота, в червоній сукні? — запитав я і розсміявся.
— Ну, так, вона. І, знаєте, що мене бісить найбільше в цих наших сварках? Це те, що вона спочатку плаче, а потім пише мені вірші на пошту і в смсках. І я, коли готовий її вже задушити, читаю ці її вірші і тану. А вірші у неї такі милі. Я кажу їй, навіщо тобі ця політика, краще б вірші писала для дітей, наприклад. Та ну її. Давайте, краще вип’ємо, як каже один мій знайомий, для натхнення, і Ви продовжите свою епопею.
— Давайте, наливайте. Я, сподіваюся, що це вже остання пляшка? — запитав я.
— Та, яка різниця. — Нік сховав в кейс порожню пляшку, вона задзвеніла там з раніше спустошеними раніше пляшками. — Якщо треба, то буде остання, а якщо ні, то ще знайдемо. В нас же ще дозаправка в Варшаві. — сказав він і розплився в усмішці. — Ну, за жінок, щоб їм… — він підніс келих і випив.
6
Настало літо. Наш каток закрили на місяць на ремонт, там міняли труби і холодильні установки. І, як зазвичай буває в нашій країні, цей місяць розтягнувся на три. Тренер наш поїхав спочатку в табір, а потім його запросили на літо попрацювати з якоюсь командою за кордоном. І ми залишилися одні. Я бігав кроси, займався в залі, плавав на річці. Батьки мої були зайняті на роботі, відпустки їм влітку чомусь не дали і я всі канікули провів у своєму рідному місті. Ритка з батьками поїхала на море, потім до бабусі, половина нашої компанії теж роз'їхалася хто куди. Інга теж кудись загадково зникла, а з іншими мені якось не хотілося спілкуватися. І ось, одного разу, після вечірньої пробіжки, пропливши декілька кілометрів проти течії річки, я лежав на березі і спостерігав за хмарами. Ось, що мене завжди дивувало — це хмари. Вони ніколи не бувають однаковими, чи навіть просто схожими один на одного. Вони можуть летіти з дикою швидкістю, а можуть просто висіти над тобою. І, якщо дивитися на небо, коли, начебто на тихому блакитному небі, де всі хмари зависають без руху, то здається, що нічого не змінюється. Але варто на хвилину заплющити очі, а потім знову подивитися на небо, то цих самих хмар вже не буде. Вони змінюють форму, переміщуються і знову завмирають. А потім безшумно через всю цю синьо-білу рівнину пролітає літак. Він летить так високо, що його не видно і не чутно. Залишається лише слід, білий слід, який перекреслює небо, а потім повільно розпливається, як акварельні фарби на мокрому папері, а через деякий час і сам цей слід перетворюється в хмари. Романтика, одним словом.
Так, з цими думками, я йшов через лісопосадку до міста. Назад я вирішив пройтися, бо проплив багато, і сил бігти вже не було. На грунтовій дорозі я побачив машину з відкритим капотом, а поруч з нею стояла жінка, яка нахилилась до моторного відсіку, закинувши за спину руки. Я посміхнувся і подумав: «Цікаво, а що вона там намагається побачити?». Я підійшов, став поруч і теж заглянув під капот.