Життя Дон Кіхота і Санчо

Є чимало підстав порівнювати есе Унамуно з середньовічно-ренесансним рицарським романом. Автор відновлює наратив про ідеального християнського рицаря, що його створив Еразм Роттердамський, яким надихався Сервантес, працюючи над «Дон Кіхотом»[175]. Унамуно засуджує будь-які спроби знижувати образ його персонажа і бачить у ньому героя. Завдання автора есе — реабілітувати рицарсько-містичний ідеал, який склався в іспанському минулому. Відповідно до цього завдання коментатор бачить у кожному вчинку Дон Кіхота глибинні смисли, які характеризують його як взірцевого ідальґо: він кидається на допомогу знедоленим, служить дамі, постає втіленням непохитної віри й ідеалізму.

Водночас «Життя Дон Кіхота і Санчо» — це рицарський роман модерністського письменника. «Гра» в Середньовіччя доповнюється трагічною «грайливістю» доби сучасності. Багато з тих рис поетики, які пізніше Унамуно використає в «Тумані», «Авелі Санчесі», «Тітці Тулі», «Святому Мануелі Доброму, Мученику», вже були практично втілені в цьому есе. Насамперед це стосується ролі коментатора (наратора), який виявляється максимально наближеним до самого Унамуно, чия присутність у тексті постійно відчувається: автор відверто втручається в дію, вплітає в коментар згадки про обставини власної біографії (як в епізоді з біскайцем), звертається зі своїми монодіалогами до Дон Кіхота, Санчо Панси, Самсона Карраско, племінниці мандрівного рицаря, інших персонажів, до читача й до себе самого. За своєю структурою мовлення автора-коментатора також є типово унамунівським, адже воно поєднує наукову й розмовну стихії, коли автор з’являється в ролі і вченого, і простака та становить вільний потік візій, ліричних відступів, концептуальної гри, фразеологізмів, парадоксів, цитат з іспанської класики, несподіваних метафор, ризикованих етимологічних розвідок тощо. Настанова на «гру» проявляється ще й у тому, що голос автора не є остаточно домінантним, тому нагадує «поліфонічний роман» Достоєвського: позиція Унамуно є лише одним із кількох рівноправних голосів, що втілюють різні проекції розв’язання поставлених в есе філософсько-релігійних питань. Типово унамунівськими постають і персонажі, оголошені реальнішими від самого автора. Сюжет точно (практично «сліпо») розвивається у тому порядку, у якому викладено поневіряння ідальґо у Сервантеса, але принцип імпровізації зберігається й тут, адже в романі-прототипі пригоди Дон Кіхота підкоряються принципу «як заманеться» («a lo que salga»), який Унамуно розвинув і застосував у власній художній практиці. Нарешті, в поетиці есе помітну роль відіграють інтертекстуальні «ігри», про що вже йшлося вище. Історії Дон Кіхота і Санчо опиняються в широкому колі літературних і культурних асоціацій: з одного боку, вони є іконами, що втілюють конкретні чесноти, принципово важливі для Унамуно, з іншого, вони — герої модерної притчі, що ставить запитання, але не дає відповідей.