Життя Дон Кіхота і Санчо

Не менш важливими для розвитку рицарсько-містичної риторики в Унамуно є посилання на інших героїв кастільськомовної культурної міфології. Коментуючи епізоди з левом (розділ XVII другого тому), Унамуно називає Дон Кіхота «новим Сідом Кампеадором» — оцінка знакова, зважаючи на культ Сіда як найвищого втілення кастільського рицарського героїзму й громадянського обов’язку, створений кількома поколіннями іспанських інтелектуалів кастілоцентристського спрямування. Сехисмундо з драми Кальдерона «Життя — це сон» оголошено ще одним духовним братом Дон Кіхота, оскільки обох персонажів об’єднує відчуття життя як чогось мінливого: «Бідолашний Дон Кіхот! Переступаючи через свій смертний поріг, у світлі смерті він зізнається й проголошує, що його життя було тільки сном божевілля. Життя — сон! Таким був останній висновок, остання істина, до якої в годину своєї смерті дійшов Дон Кіхот, і тут він зустрівся зі своїм братом Сехисмундо». Духовно близьким до Рицаря Сумного Образу, за Унамуно, є оспіваний своїм сином Хорхе славетний рицар Родріґо Манріке, який смерті зумів протиставити своє добре ім’я і славу в нащадках.

Отже, в Унамуновому коментарі історії Дон Кіхота рицарсько-містична риторика, що виражає принципи абсурдної віри, проростає кастілоцентризмом, і навпаки, кастілоцентристська образність підноситься до рівня загальнолюдської, національної й особистісної релігії. Завдяки цьому Унамуно вдається зробити з комічного персонажа архетип кастільського рицарства — «ікону іспанського націоналізму»[174] (вислів Фокса). Пізніше національно свідомі іспанські інтелектуали у своїх творах намагатимуться розвинути таке прочитання роману Сервантеса або заперечити його, але Унамунів «переказ» історії Рицаря Сумного Образу виявився настільки переконливим, що його донкіхотівський міф і досі залишається живим референційним полем у націоналістичному дискурсі іспанської культури.

Проте «Життя…» виявляється занадто нетрадиційним філософським трактатом, адже інтегрує цілу низку ознак інших суто літературних жанрів, насамперед роману, завдяки чому самий виклад релігійно-філософських і націоналістичних поглядів Унамуно набуває рис відкритої діалогічності, яка втягує читача у співтворчість, використовуючи потенціал «інтелектуальної гри». Під «грою» тут слід розуміти не стільки прагнення Унамуно перетворити текст на засіб розваги читача, а скільки перебирання на себе ролі порушника спокою, який всіляко підкреслює парадоксальність світу й умовність будь-яких остаточних істин, культурних і естетичних конвенцій. Щоб перевірити їх на міцність, а також розкрити закодовані в них глибинні смисли, Унамуно вдягає маску «апокрифічного філософа», роль якого грає досконало. На рівні текстуальних стратегій ця роль в есе реалізована в експериментах з формою, у несподіваних асоціативних зв’язках між явищами й поняттями, у застосуванні інтертексту як на рівні окремих образів, так і на рівні «пам’яті жанру» та способів нарацій. «Гра» ця цілком серйозна, адже йдеться про порятунок у релігійному значенні цього слова, про пізнання істини і про пошуки вільних форм письма, здатних сповна розкрити суперечливе і драматичне внутрішнє життя людини.