Лікарня на відлюдді
- Автор: Волков Олексій Михайлович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: TOB «Гамазин»
- ISBN: 978-966-2938-61-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Лікарня на відлюдді». Краткое содержание книги:
А як же детективний сюжет? — запитаєте ви. Далебі Маестро, він на те й маестро, аби за жодних обставин не відступити від обраного шляху. Цей детектив, чи то пак трилер у його виконанні не менш віртуозний, як і всі попередні!
— І з диспансерними хворими доводиться працювати. Ви ж самі — щойно якась перевірка — то мене туди шлете віддуватися.
— Та знаю я, що ти мені доводиш? Знаю і ціную, — він важко зітхнув. — Чого хочеш? Буде тобі медсестра. Ти ж бачиш, що там робилося? Спасу вже не було. Ти ось що, давай сам цим займися. Подивися, хто тобі більше підходить, хто серйозніший...
— Ви знаєте, Геннадію Андрійовичу... — знову почав Голо— юх. — Як на мене, це не зовсім правильно. Я маю на увазі, що Валентину вигнали. В неї все-таки десять років стажу в цій службі, досвід, категорія. А місце там, самі знаєте, — таке, що будь-хто не потягне.
— Не зрозумів, — здивувався головний, — ти що, просити за неї прийшов? Навіть і не думай. Назад не поверну. Влаштувала, розумієш, притон! Посуду цілий сервант, кафетерій, розумієш... Дванадцята бамкне — де всі? В хірургічному кабінеті, де ж іще... А це хірургічний кабінет, між іншим!
— Та знаю я, що хірургічний, — погодився Тарас. — Тільки притону вона не влаштовувала. Там і без неї було кому. А їй куди подітися? Вона взагалі добродушна і не вредна. І кваліфікація в неї відповідна.
— Та що ти мені тикаєш цією кваліфікацією? — не на жарт розсердився головний. — Знайшов незамінного працівника! Навіть головного лікаря можна замінити без особливих проблем, а ти знайшов безвихідну ситуацію!
— Ото ж то й воно — без особливих, — не здавався Тарас. — А щоб зовсім без проблем — не вийде. Побачите. Прийде нова, ні в зуб ногою. Доки розбереться, навчиться — диспансеризацію стовідсотково завалимо. Ну, ви ж знаєте, що Савчук ані хріна не пише — все вона й вона. Навіть звіти складає. І потім, я вас прошу. Ви ж мене також просите, коли потрібно. І я ніколи не відмовляюся.
— Ні, ну ти глянь на нього! — обурився головний. — Та як ти це собі уявляєш? Учора за п'янку вигнав, а сьогодні назад проситиму? В мене навіть акт експертизи є.
— Я піду попрошу, — сказав Тарас. — А сто грам на роботі кожний може собі дозволити, якщо обставини примушують.
— Дійсно, всі ми люди, не без гріха. — сказав Лабо. — Але в тебе, крім того, ще й робота робиться. А там — виключно сто грам. І більше нічого!
Голоюх стояв мовчки.
— Ну, гаразд, поговорили, — сказав головний. — Я подумаю. Іди.
Робочий день підходив до завершення. Медвідь сидів на стільчику біля койки Засули і обстежував його живіт. Олег стояв збоку. Хворий лежав із заплющеними очима. Обличчя його випромінювало страждання.
— Що, зовсім не легше після системи? — з надією питав Медвідь.
— Ні, все як було.
— Блювати не хочете?
— Ні... Але кепсько мені...
Лікарі вийшли з палати й зачинили двері.
— Чорт забирай... — бурмотів Медвідь. — Це я тебе зґвалтував на мікродоступ.
— А до чого тут? — не погодився Олег. — До чого тут мікродоступ? Операція зроблена чисто. Я вважаю, на всі сто. В мене жодних сумнівів із цього приводу.
— А що тоді з ним?
— От цього я не знаю.
Обоє присіли на підвіконня у коридорі.
— І що робитимемо? — запитав Ілля.
— Думаю.
— Ну, принаймні показань до повторної операції немає.
— Немає показань, — погодився Олег. — Якби у животі що з'явилося — текло б через трубки. У трубках пусто, отже, там усе гаразд.
— Але в нього болить, — констатував Ілля.
— Можливо, якісь спазми, щось по типу жовчної кольки... Давай його на ноші й на УЗД — в ургентному порядку. Глянемо ще раз жовчні протоки та печінку. Якщо, не дай Бог, як ти кажеш, забутий камінь, — побачимо.
— Давай, — погодився Ілля. — Маша!
Приблизно у цей самий час у Тачанівському районному загсі відбувалася доволі неординарна подія. Так принаймні вважала сама завідуюча цієї установи. Хоча до цього моменту все відбувалося цілком банально. Марина та Павло сиділи на стільчиках біля неї, а вона зосереджено писала дані про молодят у документ, що лежав на столі. Не було навіть натяку на якусь урочистість. Щойно пошлюблені сиділи поруч із доволі сумними обличчями і чекали.
— Так... — бурмотіла завідуюча, бігаючи ручкою по листку. — Це ми написали... Далі — прізвище... Традиційно, так?
Зиркнувши мимохідь на молодих, вона зібралася була писати, але вони мовчали.
— Хлопці-дівчата! Прізвище яке обирає подружжя? Чоловіка, як зазвичай?
— Та мені, взагалі-то, й жінчине подобається... — знизав плечима Павло.
Управителька загсу здивовано перевела погляд на Марину.
— Я, загалом, також не заперечую...
Брови завідуючої почали сунутися догори. Такої події у Тачанові не знали вже останніх десять років.
— То що, писати — Бліщ?
Їй явно здалося, що від цього прізвища хлопець скривився.