Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
Кажуть, досвід однієї людини нічого не доводить, і проте поділюся висновком, до якого прийшов на підставі саме власного досвіду. Я дуже часто бачив, що належність людей до України в їх очах вища і важливіша за їх етнічну і мовну належність. Якщо брати усім відомих людей, обмежуся прикладом Віктора Михайловича Глушкова, творця і директора Інституту кібернетики Академії наук України; десятки і десятки інших відомих мені імен просто нічого не скажуть читачеві. Я неодноразово замислювався над цим і прийшов до такого висновку: більшість «українських росіян» (особливо тих, що належать уже не до першого покоління жителів України) за своїм характером, за сприйняттям світу, рисами поведінки і ще за безліччю майже невловимих рис ближча до українців, ніж до москвичів або томичів. Учені називають такі риси подібності «інтегруючими етносоціокультурними ознаками». Дуже допомагає і те, що обидві наші культури далекі від жорсткого прагматизму.
Згадую інженера з Новосибірська, його перевели до нас у КБ «Південне». Він найняв квартиру, зовсім порожню, але завалену комплектами журналу «Всесвіт» ледь не за весь час його існування. Він читав їх у вільний час кілька років підряд. Перший місяць половини не розумів, потім утягся. Роки через три-чотири він сказав мені, що художню літературу йому простіше читати на українській, він на українській все якось краще відчуває, а технічну — на російській. Був він сибіряк, без будь-яких українських коренів. Це приклад того, як близькість наших мов і культур полегшує їх взаємодію (отут треба додати по-науковому: у єдиному соціальному просторі). Спочатку — наприклад, у приїжджого — ця близькість породжує, навпаки, протидію. Близька мова завжди відчувається перекручуванням своєї власної. Але потім ця близькість починає пом’якшувати те, що зветься етнокультурним відштовхуванням. Я не раз зауважував, що, потрапивши до іншого культурного середовища, людина з роками внутрішньо міняється.
У більшості випадків російське і російськомовне населення України ідентифікує себе саме з Україною, а зовсім не з якоюсь «російською діаспорою». Вболівають вони виключно за українські футбольні команди (перевіряв це на багатьох і виключень не пам’ятаю), а приймаючи рідню з Росії, нахвалюють їм «наш Львів», «нашу Софіївку», живуть українськими новинами (і скандалами!) і так далі. Хтось скаже «дрібниці», але саме так і відбувається стихійна консолідація народу України незалежно від етнічної належності людей.
Не раз чув такі історії: людина, за радянським паспортом росіянин, уродженець України, який повністю тут сформувався (варіант: прожив в Україні досить довго), у віці, скажімо, сорока років переїздить до Росії і відразу починає почувати себе там незатишно. Відносини, звички, стереотипи, реакції, навіть вимова людей — йому все здається іншим. Тому що вони і справді інші. Але ж саме це і називають «дискомфортом закордону». Нерідкий фінал цих історій такий: людина змінює плани і повертається в Україну.
Етнографи вже давно відзначають, що на сході України з’являється усе більше людей, що відносять себе в однаковій мірі і до українців, і до росіян. Може, у цьому одна з розгадок того високого рівня терпимості (стукаю по дереву), що усі ці роки стійко демонструє Україна? У соціологів є своє пояснення, по суті, близьке. Вони виявили, що в людей, які вільно володіють і російською, і українською мовами, конфліктний потенціал істотно нижчий, ніж у «мономовних».
Здавалося б, начебто звідси випливає: нехай буде двомовність, тоді зникнуть конфлікти. Але це був би поспішний висновок. Володіти двома мовами «вільно» не означає володіти ними однаково. У більшості випадків мови працюють (часом навіть поза бажанням самого їхнього носія) ситуативно, у кожної мови з’являється своя соціальна функція. Визначається мова ведуча і мова, яку ведуть. Насправді ж у повному обсязі однаково володіє двома мовами меншість. Для більшості людей такий рівень двомовності і недосяжний, і, головне, не потрібний. Тому не варто орієнтувати суспільство на мету дорогу і нездійсненну.
Зовсім інша справа — добровільна двох-трьохмовність на індивідуальному рівні. Не даремно кажуть, що людина стільки разів людина, скільки мов вона знає. Але ця справа добровільна. Знати мови цікаво і навіть почесно, але рішення, яку мову (чи які мови) ви хочете (чи не хочете) додати до своєї рідної, можете прийняти тільки ви самі. Абсолютно виключено, щоб двомовність була державною метою. До речі, принцип сучасного мультикультуралізму не вимагає, як іноді думають, поголовного прилучення всіх і вся до декількох культур. Він має на увазі вільне функціонування культур, свободу доступу до них, свободу їх взаємовпливу і синтезу. Але саме свободу.