Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
Сталін переміг досить швидко, так що яскравий період відродження української культури продовжувався недовго. Тим більш дивно, як багато було за цей час зроблено.
Оголосити українізацію помилкою було для влади ідеологічно неможливо. Протидія процесам національного відродження стала вестися негласними методами. У 30-і роки це були чекістські методи — людей звинувачували в належності до неіснуючих терористичних організацій, у шпигунстві, у зраді батьківщини. У цьому був особливий чекістський цинізм: звинуватити в зраді батьківщини людину, що більше всього на світі любить як раз свою батьківщину.
Але саме тому, що припинення українізації офіційно не проголошувалося, дуже багато чого із зробленого залишилося. Ніякі наступні відкати, ніяка поновлена русифікація (яка теж не могла бути оголошена відкрито) не змогли скасувати головного. Мільйони людей, що одержали середню освіту українською мовою, стали запорукою і гарантією того, що Україна відбулася. Історичної важливості кидок уперед зробила в передвоєнні роки й українська вища освіта. Звичайно, нова національна інтелігенція за своїм рівнем не могла зрівнятися з людьми, що були душею української революції 1917 — 1920 років, але ця нова інтелігенція складала сотні тисяч, а в післявоєнний час — уже мільйони людей. Дуже важливим був розвиток мови. Українські вчені розробили нерозроблені до того види наукової, технічної, адміністративної, військової, правової, та й іншої спеціальної термінології.
Один із творців української державності Володимир Винниченко, знаходячись в еміграції, виявився проникливішим за всіх. В часи найжорстокішого тоталітарного режиму в СРСР він не сумнівався, що «українська державність в Україні є». Вона (писав Винниченко у своєму щоденнику) живе, накопичує сили, що приховано містять у собі ідею самостійності й у сприятливий час вибухнуть, щоб здійснити її. Тепер ми добре бачимо, наскільки він мав рацію. Ці сили були багато в чому породжені українізацією 20-х років, яка проведена тоталітарною рукою. Або, як було сказано вище, за допомогою «тоталітарного щеплення».[77]
Проблема українізації повернулася до нас буквально з моменту проголошення незалежності України. Зміни є, але поки що слабкі. Якщо в 1990 році лише 20% книжкової продукції (це гарний лакмусовий папірець) в Україні виходило українською мовою, то сьогодні, на дванадцятому році нашої незалежності, відповідний показник, за свідченнями різних джерел, знаходиться між 29% і 33%. Для держави, що називається Україною, це, погодимося, неправдоподібно мало. До того ж і сукупний тираж книг зменшився за 1997 — 2000 роки на 20%. Вже одне це говорить про те, що проблема українізації ще довго буде стояти на порядку денному. Природно, що демократична держава не може і ніколи не буде діяти більшовицькими методами. Але вона не може і бути бездіяльною.
Українізація — це відновлення справедливості. Підкреслюю: справедливості. Виходить, діяти ми повинні (і намагаємося!) справедливо. І ніколи не будемо діяти інакше. Але я розраховую і на почуття справедливості тих, хто усе ще виступає проти державної політики захисту і підтримки української мови. Чи добре з їх боку забувати про нерівність умов побутування двох мов протягом життя кількох поколінь, чи по совісті — ігнорувати цю нерівність? Як може російський інтелігент робити вигляд, що все було в порядку — просто одна культура виявилася, мовляв, сильнішою і життєздатнішою за іншу?
На жаль, уже пішли з життя практично всі, хто в 20-х роках був у цілком свідомому віці і міг би сьогодні поділитися спогадами про «більшовицьку українізацію». Але залишилося багато мемуарних свідчень. Вони переконують нас у тому, що навіть за тоталітарної влади українізація не супроводжувалася придушенням російської культури. Були деякі прояви безладдя, властивого будь-якій партійній кампанії, були дрібні нісенітниці (Остап Вишня відбив їх у збірці своїх гумористичних оповідань «Українізуємося!»), але в цілому йшов максимально розумний (знову і знову зауважу: максимально розумний в умовах тоталітарного режиму) і, головне, цілком здоровий процес відновлення історичної справедливості.
Лунали суперечки, висловлювалися різні думки, було нерозуміння — читайте комедію Миколи Куліша «Мина Мазайло», зверніть увагу на персонаж, якого звуть Тітка. І в ті далекі часи, зовсім як у наші дні, зовсім не вся російська й зрусифікована інтелігенція демонструє розуміння перебігу подій або навіть просту великодушність, були глузування — наприклад, у письменника Булгакова, що переселився до Москви. Сьогодні, коли до друку й до ефіру може потрапити практично будь-яка дурість і брутальність, ці глузування вже здаються майже дріб’язковими, майже дитячими, але тоді вони напевно зачіпали й обурювали українців.
77
Саме цей факт і породжує складності в оцінці 20-х років. Часто кажуть (і, мабуть, це правильно), що якби в 1917 — 1920 роках більшовизм не втяг Україну до своєї фатальної орбіти, Україна пішла б соціал-демократичним або навіть своєрідним шляхом Скоропадського, але в будь-якому випадку не тоталітарним, вона розвивалася б як держава з ліберальною економікою. Але так само часто чуєш у відповідь: а чи зуміла б ліберальна держава діяти суто вольовими методами? Чи зуміла б вона кинути потрібну кількість сил і коштів на рішуче впровадження і матеріальне забезпечення національної школи і вищої освіти, на національну науку, національне мистецтво, на підготовку вчителів і інших необхідних кадрів, на вироблення і впровадження термінології, видання словників, дотування книговидання, театру, кіно, радіомовлення — тобто, на збиткову (за ліберально-капіталістичними мірками) державну українізацію? А головне, чи не проголосила б вона, у дусі демократії, «вільне суперництво мов і культур», як говорили багато хто і при Грушевському, і при Скоропадському? А якби проголосила, то за яким сценарієм розвивалося б таке суперництво в умовах домінування російськомовної інтелігенції (плюс мільйони втікачів з більшовицької Росії) і крайньої нечисленності тодішньої української? На всі ці і схожі «чи зуміла б...» теж є вагоме міркування. Ми знаємо і не перестаємо дивуватися, як багато для українізації було зроблено за дуже короткий, найскладніший, майже поспіль воєнний період між лютим сімнадцятого року й остаточною перемогою радянської влади в Україні. А якщо уявити собі, що українська демократична влада здійснює свої стратегічні культурно-політичні програми в мирних умовах, на базі ринкової економіки? Невже було б зроблено менше? Подумаєш-подумаєш, та й скажеш собі: нема гірше, ніж гадати про те, що могло б бути. Є головне — у XX столітті Україна стала вільною і незалежною, нехай наш шлях до волі і був тяжким і звивистим. Подякуємо Богу за такий результат і схилимо голови в пам’ять про всіх, хто допомагав Україні стати Україною.