Україна — не Росія

Думаю, що саме завдяки російській пресі перекручені уявлення про нашу дійсність досягають і рівня російського політичного керівництва. Справа дійшла до ноти на адресу України, направленої Міністерством закордонних справ Росії 9 лютого 2000 року. У ноті стверджується, що деякі сили в Україні «намерены создать невиданный доселе в Европе феномен — сделать родной для подавляющего числа населення язык по сути изгоем, свести его до маргинального уровня, а возможно — и вообще выдавить». Нота завершувалася лиховісним пророцтвом: «Подобного рода действия в такой чувствительной области как язык обычно имеют тяжелые последствия». Шкода, це не прийнято таке в дипломатії, ато б можна було запросити авторів ноти проїхатися приватними особами по Україні, погуляти вулицями наших міст, прислухатися, яка мова, як і раніше, переважає в юрбі на Хрещатику (не кажучи вже про Сумську вулицю в Харкові), подивитися, яка періодика, які книги і касети продаються на лотках, і лише після цього робити висновок, чи знаходиться російська мова в Україні під загрозою.

Дуже показовою для російського розуміння наших проблем була і заява віце-прем’єра уряду Росії Христенка влітку 2001 року. Відповідаючи на питання якоїсь газети, він сказав дослівно наступне: «Двуязычие не єсть формула инновационная, это просто, что называется, исторический факт. Это символ дружбы наших народов и в определенной степени это залог сотрудничества и исторического партнерства. И я вообще убежден, что високим целям наших двусторонних отношений отвечало бы придание на Украине русскому языку статуса официального». Навіть якщо пропустити повз свідомість (на цих сторінках) безсумнівний факт втручання в наші внутрішні справи, тут є що сказати і про сутність заяви Христенка. Думаю, що в Росії (та й в Україні) багато хто підписався б під словами Христенка про двомовність, вважаючи їх за самоочевидну істину Але ж це не істина. Дійсно, двомовність стара як світ. Але на мапах зони двомовності — це в основному відносно вузькі смуги в зонах контакту мов.

Я готовий погодитися з Христенком, що сьогодні двомовність символізує дружбу наших народів, оскільки така дружба існує. Дружба народів — це не дружба кожного з кожним, це особливе ставлення більшості українців до росіян і більшості росіян до українців. Це особливе ставлення людей, сподіваюся, згодом стане фундаментом «особливих відносин» держав («особливі відносини» офіційно проголошені між Англією і США, США і Канадою, і нам варто вивчити цей досвід). Але як «історичний факт», двомовність — це ще і спадщина дуже довгочасної нерівності мов. Більшість росіян якось зовсім не усвідомлює цього, але для багатьох українців це хворобливий спогад.

Більш того, чомусь багато росіян вважають нашу двомовність загальною і чимось саме собою зрозумілим. На цьому грунті часом виникають прикрі непорозуміння. Наведу один приклад. Я б його не наводив, але він уже фігурував у російській пресі. Кілька років тому у Києві відбувалася російсько-українська конференція з питань культурного співробітництва. Серед російських делегатів був знаменитий правозахисник Сергій Адамович Ковальов, тодішній Уповноважений з прав людини російського парламенту. Виступаючі від обох сторін говорили в основному по-російськи, але дехто з українців говорив рідною мовою. На другий день засідання Ковальов раптом перебив доповідача, літнього галичанина, і став йому дорікати: про яке, мовляв, культурне співробітництво може йти мова, коли вже не перший учасник, володіючи загальнозрозумілою мовою, навмисно, з метою «уесть» присутніх росіян, говорить мовою не загальнозрозумілою! У повислій тиші хтось із президії, теж у минулому дисидент і сусід Ковальова по пермському чи мордовському табору, сказав: «Сережа! Не забывай, что кому-то просто легче говорить по-украински. Не все здесь хорошо владеют русским языком». Тут Ковальову краще було б промовчати, але він не утримався: «Может быть, и ты плохо знаешь русский? В лагере с конвоем на каком языке говорил?» І тоді один з присутніх відповів за всіх: «С конвоєм мы всегда говорим на языке конвоя».