Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності
- Автор: Плохий Сергей Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1611-2
- Переводчик: Роман Клочко
- Жанр: История
Электронная книга - «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності». Краткое содержание книги:
Книга цікаво й доступно розповідає про історію нашої держави від часів Геродота до подій на Сході України сьогодні. Це авторитетне видання допоможе краще зрозуміти події минулого, а через них – і наше сьогодення. Автор фокусує увагу на українцях як найбільшій демографічній групі, а згодом – головній силі, що стояла за створенням сучасної нації. Дізнайтеся, як наші предки «призвали варягів на царювання», як наша країна боролася за право бути незалежною, пройшла крізь часи кріпацтва, комуністичного терору й Голодомору, Другої світової війни та врешті-решт отримала незалежність.
Червона армія витратить наступний рік на звільнення решти українських територій від німецької окупації, але повний контроль над цими землями радянська влада отримає лише після остаточної перемоги союзницьких військ над Німеччиною в травні 1945 року. У червні цього ж року радянський уряд накреслить новий західний кордон України, приєднавши до СРСР не лише землі, що відійшли за пактом Молотова-Ріббентропа, а й Закарпаття, що належало міжвоєнній Чехословаччині. Це було правосуддя переможця в його характерно безкомпромісній радянській версії.
Микита Хрущов мріяв про повернення до Києва ще відтоді, як радянські війська втратили місто у вересні 1941 року. Навесні 1942 року, незабаром після того як Червона армія зупинила німців на підході до Москви, він підтримав ідею радянського контрнаступу в Україні для того, щоб захопити її стару столицю Харків і просунутися в напрямку Дніпропетровська. Наступ, що почався 12 травня 1942 року, дозволив радянським танковим з’єднанням прорвати лінію фронту й вийти за межі Харкова в степи Лівобережної України. Але коли війська рушили далі на південний захід, не зустрічаючи практично ніякого опору з боку німців, стало зрозуміло, що вони потрапили в пастку. Німці зімкнули ряди, створивши оточення, майже таке саме, як те, що його Червона армія пережила восени 1941 року. Хрущов просив Сталіна зупинити наступ, але той відмовився. У будь-якому випадку було запізно, щоб виправити ситуацію. У катастрофічній операції, що тривала 18 днів, Радянський Союз втратив 280 тисяч солдатів убитими, зниклими безвісти й полоненими. Коли Сталін запитав Хрущова, чи не є брехнею цифра 200 тисяч полонених, про яких повідомили німці, той відповів, що ці дані близькі до істини. Сталін звинуватив його в поразці, і лише присутність інших членів Політбюро в той момент, коли Сталін не дослухався до його поради й не зупинив уже приречену операцію, врятувала Хрущова від можливої кари.
Битва за Україну виявилася довгою й кривавою. Ситуація змінилася тільки після Сталінграда в лютому 1943 року, коли Червона армія розгромила мільйонну армію Німеччини та її союзників. Відразу ж після Сталінграда радянські війська продовжили наступ і відібрали в німців Курськ, Бєлгород та Харків. Але фельдмаршал Еріх фон Манштейн розпочав контрнаступ, повернувши Харків та Бєлгород і розбивши 52 радянські дивізії. Лише 23 серпня 1943 року, після перемоги в Курській битві, Червона армія змогла повернути собі Харків. Восьмого вересня радянські солдати підняли червоний прапор над містом Сталіно (колишня Юзівка та майбутній Донецьк). У наступні кілька місяців радянські війська звільнили решту Лівобережної України. Вони зробили чисельні проломи в Східному валу — оборонній лінії, що була споруджена Гітлером і мала зупинити радянський наступ на правому березі Дніпра. Червоній армії вдалося виставити більш ніж 2,5 мільйона солдатів проти близько 1,25 мільйона німців. Боротьба була запеклою: за найскромнішими оцінками, Радянський Союз втратив понад 1 мільйон убитими та пораненими, а німці — понад півмільйона. Втрати серед цивільного населення не підраховував ніхто. Вони були величезними.
Як партійний керівник окупованої німцями України Хрущов серйозно займався формуванням партизанських загонів у тилу німців. Нацистська окупаційна політика провокувала обурення, насильство і, зрештою, непокору, що кидали людей до лав опору. Хоча численні підпільні осередки існували в містах, природним середовищем для великих груп партизанів, які вели тривалу й виснажливу боротьбу проти окупантів, стала сільська місцевість. Ключовим чинником у русі опору була екологія. Оскільки степи були поганим прикриттям для бійців опору, вони воювали в лісах північної Київщини та Чернігівщини, лісах та болотах північної Волині та передгір’ях Карпат. Окрім місця проживання, партизанів об’єднував український патріотизм та ненависть до окупантів. Однак колишній радянсько-польський кордон та ідеологія розділяли їх. На захід від цього кордону партизанів очолювали націоналісти, у той час як на сході від нього переважали комуністи.
Зазвичай організацією комуністичного партизанського руху займалися радянські чекісти, які отримували накази та постачання від установи, що називалася Українським штабом партизанського руху й очолювалася генералом НКВС та була частиною Центрального штабу партизанського руху, розташованого в Москві. Один із найбільш відомих партизанських ватажків України, Сидір Ковпак, до війни очолював міську раду. Крім свого досвіду партизанського командира під час німецької окупації України 1918 року, він мав за плечима і школу НКВС, що готувала кадри для партизанської війни. Радянські партизани почали свою діяльність на початку 1942 року з нападів на німецькі частини в тилу та центри окупаційної адміністрації. З часом, коли Червона армія почала свій наступ на захід після Сталінградської битви, діяльність радянських партизанів зросла і в кількості, і в масштабі. Якщо 1942 року чисельність партизанів сягала 5 тисяч бійців, то до 1944 року ця цифра зросла вдесятеро.