Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності
- Автор: Плохий Сергей Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1611-2
- Переводчик: Роман Клочко
- Жанр: История
Электронная книга - «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності». Краткое содержание книги:
Книга цікаво й доступно розповідає про історію нашої держави від часів Геродота до подій на Сході України сьогодні. Це авторитетне видання допоможе краще зрозуміти події минулого, а через них – і наше сьогодення. Автор фокусує увагу на українцях як найбільшій демографічній групі, а згодом – головній силі, що стояла за створенням сучасної нації. Дізнайтеся, як наші предки «призвали варягів на царювання», як наша країна боролася за право бути незалежною, пройшла крізь часи кріпацтва, комуністичного терору й Голодомору, Другої світової війни та врешті-решт отримала незалежність.
До літа 1943 року мало що залишилося від первісного німецького плану збудувати колоніальний рай для німецьких фермерів в Україні. Гітлер провів тут більшу частину літа й осені 1942 року. Німецькі інженери, використовуючи примусову працю радянських військовополонених, побудували його найвіддаленішу ставку на сході, під кодовою назвою «Вервольф», у сосновому лісі неподалік від Вінниці. Він також був там навесні 1943 року, але 15 вересня того ж року залишив «Вервольф» назавжди. Того дня він наказав своїм військам відступити до лінії оборони Дніпра. Але за тиждень радянські війська форсували Дніпро на північ від Києва, зробивши перший пролом у Східному валу Гітлера. Німці підірвуть усю підземну структуру «Вервольфа» перед відступом з цієї території навесні 1944 року.
Мрія про завоювання та «життєвий простір» скінчилася, але залишилися лиха, які вона випустила на волю. Україна стала кладовищем для мільйонів українців, росіян, євреїв і поляків, якщо порахувати тільки найбільш потерпілі етнічні групи. Голокост знищив більшу частину українського єврейства. Німецькі та менонітські поселенці Волині й півдня України, якщо радянські органи безпеки не депортували їх улітку 1941 року, тепер утікали разом із частинами вермахту. Польське населення Волині зазнало нападів українських націоналістів. Коли Червона армія почала наступ на Україну після перемоги Курської битви в липні 1943 року, радянські лідери зустріли зовсім іншу країну, ніж ту, яку вони залишили під час поспішного відступу влітку та восени 1941 року. Міста спорожніли, а промислові підприємства були повністю зруйновані.
Ті, хто вижив, зустрічали підрозділи Червоної армії як визволителів, але в радянських можновладців були сумніви щодо їхньої щирості. Люди, які вітали їх, змогли вижити під ворожим пануванням і досить довго прожили за межами радянського контролю, щоб сумніватися щодо сталінської системи. Православні віруючі звикли до єдиної свободи, яку їм приніс Гітлер, — свободи віросповідання. Ті, хто не надавав значення своєму етнічному походженню, стали зважати на нього, проживши під нацистською окупацією, коли життя та смерть часто залежали від етнічної належності. Усе це створювало загрозу для комуністичного режиму, який переміг. У травні 1944 року близько 200 тисяч кримських татар було звинувачено в співпраці з ворогом та примусово виселено до Центральної Азії. Мільйони українців просто фізично неможливо вивезти. Аж до 1980-х років радянські громадяни заповнювали анкети з питаннями про те, чи жили вони або їхні родичі на територіях, окупованих Німеччиною. Ці питання ішли відразу ж після питань про судимість людини.
Розділ 23
ПЕРЕМОЖЦІ
Шостого листопада 1943 року радянські війська визволили Київ від німців, що відступали. Сорокап’ятирічний генерал-лейтенант Микита Хрущов, політичний комісар 1-го Українського фронту — групи армій, що вступили в місто, — був на підйомі. Як партійний керівник України довоєнного часу, він добре знав місто та його околиці й тепер в’їздив до Києва дорогою, якою раніше їздив до своєї заміської резиденції. Хрущов побачив будівлі в центрі Києва неушкодженими — німці, на відміну від підрозділів НКВС, що відступали 1941 року, не намагалися підірвати їх, але місто було повністю покинутим, оскільки напередодні він наказав обстріляти його, щоб прискорити відступ німців.
Коли Хрущов у супроводі українських партійних лідерів підійшов до будівлі Оперного театру, що дивом вціліла після того, як восени 1941 року радянські агенти спробували її підірвати, він побачив, що до них з криками біжить якийсь чоловік. «Я єдиний єврей, який тут залишився! Я єдиний єврей у Києві, який ще живий!» — кричав чоловік. Хрущов спробував заспокоїти його й запитав, як той зміг врятуватися. «У мене дружина — українка, — відповів той. — Вона ховала мене на горищі, годувала й дбала про мене». Люди почали виходити зі своїх сховищ, і кілька хвилин по тому інший мешканець Києва, старий, з величезною бородою, обіймав і цілував Хрущова, який пізніше згадував, що був «дуже зворушений». Солдати режиму, якому багато хто влітку 1941 року бажав лише поразки, тепер повернулися рятівниками. Це було не стільки через те, що радянські солдати зробили після повернення, скільки через вчинки німців під час окупації. Саме ця обставина спричинила те, що бійців Червоної армії вітали не лише як переможців, а й як визволителів. Ті, хто думав інакше, у тому числі значна частина української інтелектуальної еліти, пішли з німцями.