Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності

Румунський диктатор Іон Антонеску, який повернув собі Північну Буковину та Бессарабію, які Сталін змусив його віддати 1940 року, та взяв під контроль Одесу й частину Поділля, ставився до євреїв з тим самим презирством та жорстокістю, що і його нацистські господарі. У жовтні 1941 року, подібно до епізоду із Бабиним Яром, Антонеску наказав стратити 18 тисяч євреїв на знак відплати за підрив радянськими агентами будівлі, де розташовувався румунський військовий штаб в Одесі, та загибель старшого румунського офіцера. Загалом в Одесі та її околицях під час румунської окупації загинуло від 115 до 180 тисяч євреїв. Під час Голокосту в його румунському виконанні загинуло від 100 до 150 тисяч буковинських та бессарабських євреїв. Більшість галицьких євреїв, як і польські євреї, які проживали в генерал-губернаторстві, померли протягом 1942 року, провівши місяці в гетто, створених за наказами нацистів, ізольовані від решти населення. Діючи за наказами командирів німецької поліції, українські та єврейські поліцаї (останні діяли в межах гетто) оточували та відправляли до таборів смерті тих, хто пережив перші місяці війни. Керуючись частіше жадібністю, ніж антисемітизмом, місцеві мешканці часто намагалися скористатися бідою своїх єврейських сусідів, або здаючи їх владі, або захоплюючи їхню власність. Але більшість людей просто робили вигляд, що їх це не стосується, і намагалися вижити за будь-яку ціну.

Голокост в Україні відрізнявся від Голокосту в Центральній та Західній Європі також тим, що ті, хто намагався врятувати євреїв, засуджувалися не лише до арешту, а й до страти. Те саме було і з членами їхніх сімей. І все ж таки багато людей намагалися врятувати своїх сусідів-євреїв. На сьогодні держава Ізраїль визнала понад 2500 громадян України «Праведниками народів світу» за переховування євреїв під час Голокосту. Цей перелік не повний і досі зростає. Одним із людей, які відсутні в ньому, був митрополит Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький, який переховував сотні галицьких євреїв у своїй резиденції і в монастирях. У лютому 1942 року він надіслав листа до Гіммлера, протестуючи проти використання української поліції в облавах та знищенні євреїв. Лист не дав результатів. Ті, хто доправив відповідь Гіммлера митрополиту, сказали йому, що, якби не його вік, він був би розстріляний. За кілька місяців Шептицький видав своє знамените пастирське послання «Не убий» про святість людського життя. Його читали в усіх греко-католицьких церквах і багато хто сприйняли як засудження Голокосту. Імені Шептицького немає в списку «праведників», бо влітку 1941 року він вітав захоплення німцями Галичини після двох років радянської окупації. Які б надії не покладали Шептицький та його співвітчизники на німецьке правління, ці очікування зникли дуже швидко.