Музей покинутих секретів
- Автор: Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-293-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Музей покинутих секретів». Краткое содержание книги:
— Я… я нє знаю, — Юлічка видимо старається зосередитися, — не пайму, так всьо странно… Несколько раз подряд — званок, і в трубкє шіпєніє — громкає, Адріанаброзьїч, я такова нікагда нє слишала! Трєск, вой, вот как вєтєр в проводах… Щелчкі, і вроде как, — вона сторожко дивиться на мене: казати чи ні? — вродє как автоматниє очєрєді…
— А ти коли-небудь чула «автоматниє очєрєді»? — питаю насмішкувато, щоб її заспокоїти, а в умі тимчасом сквапно прокручую: ні, на прослушку наче не схоже — та й на фіґа кому здалось мене прослуховувати, я що, якесь політичне цабе? Хоча від тих потвор чого завгодно чекай, з цими виборами їм там зовсім стріху зносить, — кажуть, під Києвом усі пансіонати вже забиті московськими варягами-баблорубами, яких наші бандюки понаймали, щоб виграли їм вибори, — сидять там «робочі групи» й клепають сценарії один другого несамовитіший, ану ж їм пальнуло до голови прослуховувати, наприклад, кожного десятого за виборчими списками? А може, гм, може, це в Юлічки щось із нервами? Дивно, не помічав за нею, вона така тверезомисна баришня, вся завжди прорахована на десять кроків наперед, — ідеальна секретарка, в принципі…
— Ето билі вистрєли, Адріан Амброзьєвіч, — Юлічка вивільняє свої відморожені лапки й поправляє спідничку, очевидно пригадавши собі мою сьогоднішню нагінку. — Ви нє думайте, у мєня ґлюков нет. І как звучат вистрєли, я знаю — мой пєрвий парень под Савлоховим работал…
Опа-на! Тепер уже я почуваю себе повним бараном: цього факту Юліччиної біографії я не знав. Коханка ґанґстера, ні фіга собі. Серпрайз, серпрайз. Це ж скільки їй рочків тоді мало бути — сімнадцять?..
— І де тепер той твій парень? — питаю лагідненько.
— На Лєсном кладбіще, — відповідає Юлічка чемно, як на співбесіді.
Ну ясно, де ж іще. Клас. Треба буде їй підвищити зарплату — такої секретарки я точно ніде більше не знайду. Соска, що, приїхавши до Києва з Мелітополя (з Мелітополя чи з Маріуполя, звідки вона там родом? а, один чорт!), опиняється, замість студентської лави, в ліжку ґанґстера — це якраз зрозуміло, це навіть, у певному сенсі, нормально, — а от щоб після всіх тодішніх розборок, — коли, було, заходиш у магазин хліба купити, а там повно ментів і чуваки в чорних масках на підлозі лежать, а дехто вже й не ворушиться, веселі були часи! — потім самій опинитися не «на Лєсном кладбіще», і не на Окружній, — то таки справді розумною дівчинкою треба бути. І фартовою також, а це в бізнесі ох не останнє діло… Що ж, значить, Юлічці теж — повезло. Як і мені, як нам усім. За винятком, звісно, тих, кому не повезло.
Я вперше помічаю, що в Юлічки, з її збитою, як вершки на капучіно, мелірованою гривкою порнозірочки, насправді обличчя актриси на героїчні ролі — грубокосте і владне, по-індіянському вилицювате обличчя зрілої жінки. Так, ніби досі вона мені була не в фокусі, а тепер усе стало на свої місця. Молодець баришня — з тих, хто дріт перегризе, як треба буде… Так, і що ж ти мені хочеш сказати, моя героїчна мелітопольська принцесо, — що до нас добивався по офісному телефону якийсь клієнт, у якого в цей час за спиною йшла автоматна стрілянина? Хтось, треба розуміти, прямо з полювання дзвонив, із заповідничка якого-небудь? Всю Україну вже на ті заповіднички розколошматили, суки, — раз ми з хлопцями в такий ледь були не в'їхали — під Трахтемировом, за п'ятнадцять кілометрів од Канева: думали заплавою дніпровською помилуватися, Вовчик всю дорогу захлинався, як то він іще пацаном там бував на з'їздах гіппі, та яка там неземна краса й шалена енергетика — гетьманські урочища! — а там виявився дротяний паркан і заварені шлаґбауми, гевали-охоронці з АК за плечима хмуро бовкнули нам «праєжжайтє», — і вже аж у найближчому селі, що нагадувало пейзаж зі страшного сну: цвинтарна тиша, кругом ні лялечки, — навіки перелякана з себе молодиця, яку ми насилу вговтали на розмову, нам нашептала, що тут тепер заповідник, де розводять диких свиней, і туди з'їжджається на чорних джипах «начальство» полювати, і що ті свині їй все на вгороді порили, і щоб ми їхали звідси чимскорше геть, «а то вб'ють, і ніхто вас не знайде»… А тепер-от і Юлічку теж настрашили якісь такі гади, — додзвонювалися прямо від кабанчика, так?..
— Єслі б ето било так, я би не іспугалась. Угу, схоже на те. Схоже, що ця не злякається.
— Адріан Амброзьєвіч, я панімаю, ви мнє нє вєрітє… Ето што-то другое… Там іщо билі голоса.
— То це, мабуть, щось на телефонній станції. Ти просто натрапила на чужу розмову.
— Ага, нічєво сєбє розмова! — вибухає Юлічка вже безпомильними інтонаціями дівки з пивного ларка: нічого не вдієш, усіх нас, коли хвилюємося, пробиває на отчий жарґон, і ніякі секретарські курси тут не поможуть. — Какая нах… — вона з розгону гальмує, виправляючись, — какая к чорту розмова — голоса как ваєнниє каманди, сабакі, автоматная очєрєдь, і в конце взрив… А вабщє в трубкє как будто вєтєр завивал, такой жуткой связі даже с Австралієй нє било, когда, помніте, тот австралійскій украінєц у нас ікону покупал? І так — раза трі ілі чєтирє подряд… Даже нє скажу, сколька врємєні прашло. А патом — патом женскій голос, прямо в трубку, в ухо, савсєм рядом… Вот тут уже я іспугалась. На украінскам…