Музей покинутих секретів

Я вмисне гучно присвистую (не свисти в хаті, казав дзядзьо, чортів скликаєш!):

— Ну, якщо «на украінскам», тоді ясно, було чого злякатися!

— Адріанамброзьїч, ви напрасно с меня смєйотєсь, — Юлічка дивиться на мене з неприязним відчуженням, як на хворого, який може виявитися заразним, і я вирішую не підколювати її зараз отим маріупольським «с меня»: — Ето не майо дело, канешно, і я вабще не панімаю, прічьом здесь я… Голос незнакомий, но савершенно атчьотлівий, — вона войовничо націляє на мене своє індіянське підборіддя: — «Прости мені, Адріяне».

Здуріла, чи що? Що вона верзе?

— «Прости мені, Адріяне», — повторює Юлічка, як ідіотові, який з першого разу не засвоїть. — І іщо што-то било о рєбьонкє, вроде би она ждьот рєбьонка, но то я уже нє запомніла, іспугалась, точно нє павтарю…

— Ти певна, що тобі не причулося? — їй не причулося, ні, я бачу, що вона мене не розігрує, — і вона теж бачить, що я це бачу, чує, що вона мене пробила, хоч і не розуміє, чим саме, і очі їй зблискують переможною зловтіхою: це мить її влади наді мною, тільки вона не знає, як із того скористатись і як їй цю мить протягти: жінки ніколи того не вміють, єдина знана їм форма влади, то ліжко, а якщо в тебе на неї не стоїть, то з усіма іншими своїми над тобою перевагами жінка завжди буде в нулях, бо не знатиме, як із них правильно скористати, — і слава Богу, що не знатиме…

Може, вона ширяється? Або тайкома нюхає в туалеті кокс — і її, як ідеальну секретарку, професійно глючить по телефону? Тільки чому її глючить в унісон моїм власним думкам — на одній хвилі зі мною, в повному синхроні, так, ніби вона підключена до мене на ту коротку відстань, на яку я досі в своєму житті підпускав одну-єдину жінку — Лялюську?.. Першої миті навіть було впекло, блискавичним прострілом жаху крізь мозок, наче це Лялюська просила в мене прощення, прощалася зі мною назавжди, бо чекає дитини від іншого чоловіка (від того, з яким вона колись літала до Бенілюксу, їсти омарів на березі моря?), — версія достатньо безумна, щоб тут-таки й відпасти: ні, тут щось інше, щось іще безумніше — Юлічка вдерлася в мої думки мовби їхньою прямою проекцією назовні, прямим відгуком од світу на мої до нього буркочучі в голові, як гази в кендюху, претензії, і я вірю, що вона справді щось почула й перелякалася, не знаючи, що вона до мене підключена, тільки я теж ні бельмеса з того не второпаю, і мені, як і їй, теж не така вже й приємна ця підключка — все одно, якби Юлічка проникла в мої сни: таке приємно тільки з близькою людиною, а ця маріупольська амазонка мені ніхто й ніщо, секретарка, й не більше… Так от же тобі й взірцева секретарка, — глузливо вибулькує в голові: — приймає й реєструє дзвінки геть і з потойбіччя!.. З потойбіччя? Чому — з потойбіччя?.. Чи «Адріян», у якого попросили прощення, то якраз і є «рєбьонок» — той, якого бабця Ліна сподівалася на засланні? І бабцін голос матеріалізувався в Юліччиному телефоні, прикликаний моїми спогадами?.. І яким же то чином він міг матеріалізуватися — та ще й із собаками, автоматною чергою й вибухами? Забув я вже радіотехніку, зараза, — треба буде покопирсатися в літературі: чи не може звук, скажімо, за високої відпірности середовища, «залипнути» в часі?.. Ги, це ж наскільки — на півстоліття залипнути? Дурня повна. А може, я той, як це воно зветься — сомнамбула, і це в нас із Юлічкою якийсь колективний гіпноз? Як на тих московських сеансах, що в кінці вісімдесятих транслювались по зомбоящику: повні стадіони народу, на полі гамадрил-психотерапевт, а перед ним вервечка загіпнотизованих махає руками й трясе головами, мов команда божевільних футболістів, — не диво, що така країна невдовзі по тому й гавкнулася… Спокійно, Адріянамброзьїч, ану спокійно, не дай себе розтрясти так по-дурному…