Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

Після вечері, яку ми вже кінчали під оком фатерка, нас запросили до салону на чорну каву. Через дурного Славка, що налигався, як свиня, ми мусили всі по черзі видудлити по дві чашки чорної кави.

Потім обоє старі почали наполягати, щоб «панове» студенти що-небудь заспівали. Мені особисто було вже не до співу. Чорна кава протверезила мене до решти, і мені тепер з думки не сходило одне питання: а що зі мною буде далі?

Спів не клеїться. Тоді мама запропонувала супровід на фортепіано. Відчинила двері в суміжну кімнату (стільки, до біса, в них кімнат) і кликнула: «Орисю!»

Ніхто не відізвався, і ніхто не ввійшов. Мама покликала вдруге. Тоді ввійшла Романова сестра. Я знав, що у Романа є сестра, але ніколи не пробував уявляти собі, яка вона з себе. Чомусь мені заздалегідь здавалося, що вона мусить бути подібна до свого брата: чорнява, з довгим носом і кучерява. Коли ввійшла, хлопці, ті, що раніше не бачили її, аж пороззявляли роти, а я з ними. Висока, повна, велика, трохи повільна в рухах, біла, як молоко, з великими немінливими очима, золотистим важким волоссям, вона здавалася єдиною дорослою з-поміж нас. Була в білій, дуже прозорій сукенці, крізь яку я та решта братії могли бачити голубі мережива. Мені здається, що до такої дівчини не можна торкатися, її можна тільки нюхати, як квітку.

Вона сіла за фортепіано, а Аристид присів біля неї, щоб перекладати сторінки. Мене чорти брали з заздрості. Я не міг дивитися, як той бовдур схиляється над нею. В той момент зненавидів через те єдине, що він паничик, якого вчитель музики навчив розумітися на нотах. Він, напевно, чорт би це побрав, матиме більше нагоди від мене побувати в цьому домі та дихати нею. За те одне, щоб розумітися на закарлючках нот і мати право сидіти біля неї плече в плече, коліно об коліно, я без розмислу був би тоді віддав праву руку.