Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Серия: Сестри Річинські #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)». Краткое содержание книги:
Нарешті Роман помітив, що зі мною щось погане твориться. Він вивів мене в садок подихати трохи росистим повітрям, і я заспокоївся.
Як увійшли в салон, Орися вже не сиділа за фортепіано (невже ж вона могла здогадатися про що-небудь?), а стояла сама-одна біля вікна. Мені хотілося з вдячності за це одне, що я не застав її в товаристві Аристида, впасти на коліна перед нею.
Зараз після цього ми почали збиратися додому. Маю враження, що ініціатива в цьому випадку належала самим господарям. Просто-напросто мали вже нас досить.
На прощання всі ми поцілували Романовій мамі руку (між іншим, перша жінка, крім моєї мами, якій я цілував руку!). Фатерко стискав нам долоні, а Орися, той білий ангел, стояла збоку і кожному з нас кивала головою.
Мені видалося, що вона трохи довше затримала на мені свій погляд. На сходах це саме сказав мені й Микола. Я так зрадів його словам, що з розгону дав Миколі межи плечі такого стусана, що той трохи не полетів сторч головою зі сходів.
— Мой, бре, ти здурів? — вибалушив на мене очі Микола.
Боюся, що я дійсно здурів.
Без дати.
В бурсі запропонували мені лишитися в них на час канікул. Будуть білити кімнати, потрібний наглядач. Охоче погодився.
Без дати.
Була мама в мене. Бідна, аж розплакалася з радості, що я вже здав матуру. Боюся, що в її понятті це дорівнює принаймні якомусь дипломові. Мені дуже не хотілося б розчаровувати мами, і тому її наївність в цих справах мене дуже засмучує. Мама помітила мій понурий настрій і спитала, чи я часом не хворий. Щоб не залишити в ній прикрого враження від нашої зустрічі, я похвалився їй, що не поїду на літо додому, бо дістав на канікули роботу. Мама спочатку, видно було, засмутилася, що я не приїду на літо додому, а потім, розміркувавши, зраділа з цієї вістки. Мене навіть трошки вкололо, що мама так легко погодилася з думкою, що я не буду літом вдома. Але я зразу збагнув, звідки походить ця мамина радість. Мама, напевно, вирішила, що я вже отримав посаду на основі свого свідоцтва зрілості. Відкрити їй очі на правдивий стан речей в мене не вистачило серця. Я провів її аж на станцію і стояв на пероні, аж поки поїзд щез мені з очей.
15 липня.
Тричі бачив Орисю. Двічі навіть розмовляв з нею. Ні, вона вже не така гарна, як мені здалося того вечора. На носі в неї кілька веснянок, і дихає лише ротом. Зате голос у неї дуже низький, приємний, якийсь оксамитовий, словом, такий, що довго бринить у вусі, ніби мелодія.
Першого разу (зустрілися ми навпроти вірменського костьолу) я відразу спитав, чи впізнає мене. Була така думка, що, як заперечить, відкланяюся й піду собі геть. Не заперечила. Відповіла, що давно знала мене з прізвища, ще заки Роман ввів мене в їх дім.
Мені кортіло довідатися ще більше, і я жартома зауважив, що в неї чудесна пам'ять. Зиркнула на мене з-під крайка повік (ох, той погляд!) і сказала без збентеження:
— Пам'ятаю лише те, що приємне для моєї пам'яті.
Дотепно. Нічого не скажеш! Але май на увазі, Маркіяне, виходить, що твій «циферблат» все ж таки чимсь звернув її увагу на себе.
Вдруге зустрілися ми на пошті. Я попросив (набирає вуйко з бурси салонних манер) дозволу провести її додому. Без вагання погодилася. Мене аж здивувала її готовність. Я закинув, чи не буде з цього приводу мати неприємності від батьків. Якийсь чорт хвостатий пхає мене, щоб усе глибше і глибше вертіти. Орисю здивувало моє запитання.
Потім із спокійною простотою, що мені дуже сподобалася в ній, відповіла, що з приводу Романових товаришів у неї ніколи не може бути неприємностей від мами.
— Чому? — не втерпів я.
— А тому, що, на думку матері, це жодна небезпека для мене.
— А чому ваша мамуся так думає?
— А тому, що Романові товариші це майже мої ровесники. Ви знаєте — я тільки на півтора року молодша від Романа. Мамуся вважає, що це не претенденти для мене.
Не завадить це знати. Запам'ятай, хлопче. (Ці речення були тричі підкреслені).
Я спитав її, що думає робити після канікул. Таким способом дізнався, що вона їде у вересні до Львова вчитися музики.
— Хочете бути піаністкою-віртуозом? — спитав я, аби щось сказати, бо звістка ця каменюкою впала мені на серце.
— Ні, сіле мамця вважає, що Львів все ж таки місто більше за нашу діру.
Я зрозумів без дальшого пояснення.
Ринки білих рабів існують і в наші часи.
Кінець серпня.
Був на зборах студентської секції при товаристві «Бесіда». Збори скликано з приводу оголошення бойкоту тих обивателів, які підписали звернення з приводу вступу на трон нового президента Речі Посполитої Польської. Між ними є й директор нашої гімназії. Страшенно шкода, що він не міг бачити, як ми підносили вгору руки проти нього і довго тримали їх у повітрі. Голосували всі. Ніхто не став на захист хруніади. Тільки після ухвалення бойкоту встав якийсь хлопець (пізніше я дізнався, що це син бойкотованого радника В.) і спитав, як йому проявляти бойкот у відношенні до батька, з яким мусить їсти за одним столом. Тому, що питання було зовсім щире, хлопці підняли регіт. Таким веселим акордом скінчилися наші збори.