Жлобологія
- Автор: Водичка Густав, Ешкилев Владимир
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Мистецька агенція «Наш Формат»
- ISBN: 978-966-97344-0-2
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Жлобологія». Краткое содержание книги:
Книга є рекомендованою для читання всім, хто вважає себе «інтелігентною людиною», «елітою нації», «душой народа», «знавцем істини», відданим адептом «масковского православія» та й, зрештою, кожному, хто хоч раз ставив собі запитання: «Чому в Україні з історією і з добробутом не склалося?».
У всіх текстах збережені особливості мовлення авторів. Уживання ненормативної лексики в окремих авторів не є самоціллю, бо дозоване і вмотивоване емоційністю розмови. Це є невід’ємною складовою діалогу і водночас відтворює авторську стилістику викладу думок. Кожен з авторів у природний для себе спосіб тлумачить певні філософські та культурологічні категорії, про які йдеться в роздумах.
Небажано читати цю книгу людям з обмеженими розумовими здібностями, спричиненими браком освіти, культури та виховання, адептам різних людиноненависницьких ідеологій, особам із ознаками політичної шизофренії та інших афективних станів, дітям до 18-ти років, а також людям із нестабільною психікою.
Нагода познайомитися з автором цих «жлоб-картинок» трапилася вже наступного року. Якраз після новорічних свят 2008-го року я започаткував художню галерею ANTIN’S COLLECTIONS і активно готував на весну перший великий проект під назвою Village glam, плануючи виставити в Українському домі колекцію українського кустарного (кітчевого) живопису 30-60-х років минулого століття. Роботи для виставки оформлював у знайомій багатьом колекціонерам та художникам багетній майстерні «G-art» Лесі Гайворонської (окрема Вам подяка, пані Лесю)! Саме вона на моє запитання: де б можна було познайомитися з молодими талановитими художниками для втілення в життя одного гостросоціального проекту, запропонувала звернутися до власниці мистецької галереї «Ірена» Ірини Осадчої. Того ж дня у мене в руках опинилася візитівка пані Ірини, її ж рукою на звороті картки були написані імена: Аня Кісельова, Дмитро Кавсан, Іван Семесюк (артефакт додається теж з особистою подякою пані Ірині).
Іван Семесюк мене вразив із перших хвилин знайомства. Він мислив і бачив навколишній світ саме в тому ракурсі, що і я. Наше знайомство, зрештою, переросло у хрестоматійний союз художника і куратора, які діють в одному ідеологічно-культурологічному силовому полі достоту високої мистецької напруги.
«От за цю роботу (Семесюк вказав на портрет «Брателло», що стояв у його майстерні) Леонід Кучма дав мені премію імені себе.
Не жартую. Підійшов до картини і через хвилину-дві промовив: «Художник тонко відчуває реальність». А як та картина народилася? Їду я з Борщагівки на швидкісному трамваї, і раптом у вагон заходить чувак у «кєпаріку», сідає на задньому майданчику і просто собі закурює... Це мене так вразило, що я прибіг у майстерню і одразу замалював це враження. А потім народилися оці жлоби (вказує на картину «Нас має бути 52 мільйони»). Так дістали мене міщани-селюки, які попереселялися з села у місто і щось там собі без кінця мурують, то балкони склять, то сваряться одне з одним, то «ідуть на картоплю»... Ці люди аж надто на тварин схожі. Я б сказав, що вони — тваринолюди. До речі, шоу-бізнес у нас теж абсолютно рогульський... От Скрипка, наприклад, із цього рогулізму зробив естетику (він же насправді культурний чувак, киянин), бо відчув, що село — то наше все. Тому навіть Елвіс Преслі у мене теж такий собі рогуль із золотим зубом».
«А чи не зробити нам спільний проект на тему «жлобства»?» — запропонував я тоді Семесюкові.
«А чого б і не робити? Актуальна тема! Є з чим працювати...»
Жлоб-арт
— важко сказати, коли вперше в історії світового мистецтва прозвучало це словосполучення. «Жлоб-арт» нині вже є сталою мистецько-культурною парадигмою, цим терміном означують справжнє явище в українському та світовому мистецькому просторі. Варто тільки набрати жлоб-арт в інтернет-пошуковиках — і вони видають сотні тисяч посилань. Будемо вважати цей термін нашим спільним з Семесюком ноу-гау, бо, зрештою, ми удвох стояли біля його витоків.
А тоді, у травні 2008 року, коли сучасна Вікіпедія навіть слова «жлоб» не ідентифікувала, ми вже проводили першу «жлобську виставку» у тепер уже зліквідованій галереї «Арт-фокстрот» на самому початку Андріївського узвозу навпроти Андріївської церкви. Народу зібралася сила-силенна (Фотозвіт додається).
До проекту, який я «цнотливо» обізвав «Україна наша!», окрім Івана Семесюка, доєдналися Слава Шерешевський з натхненною серією експресивних картин на тему «рогулізму» і Сергій Коляда, що малював свої роботи кульковою ручкою у пенітенціарній естетиці ще задовго до того, як цей жанр під назвою «шансон-арт» зробив популярним Стас Волязловський.
Виставка мала величезний успіх у глядачів і привернула увагу ЗМІ. На ній Семесюк представив серію портретів діячів сучасного українського шоу-бізнесу у «жлоб-естетиці». Концепція була проста: жлоб — це продукт виховання масової, здебільшого «телевізійної» культури. Масова культура плекає жлоба, жлоб — плекає масову культуру. Словом, телезірки, які «живуть в телевізорі» нічим не гірші «жлоби», ніж ті, які на них дивляться. Я тоді теж «жив у телевізорі» (вів програму «Квадратний метр» на телеканалі «Інтер» і заробляв гроші, рекламуючи «Тайд»), тому «чистив свою карму», влаштовуючи подібні мистецькі виставки. Серед «тележлобів», оспіваних у згаданому вище проекті Семесюка, окрім мене, були ще Софія Ротару, Михайло Поплавський, творчий тандем Повалій-Ліхута, Сердючка, Білик, Лорак, Вакарчук, Кароль, Павлік, Могилевська, Бобул, Зібров, Брєжнєва... Ну і друг Леоніда Кучми — Ян Табачник. Усього 15 робіт, які ми після виставки презентували на тогорічному «Гогольфесті».