Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
– Романе! – Дарина кинулася до нього, він міцно пригорнув її, але ж які холодні ті обійми!
– Приїхав до тебе!
– Знала, знала, моє щастя, що ти мене не кинеш!
– Сідай, поїдемо!
– Куди?
– До мене, до моєї домівки.
– Коханий мій, навіщо? Ліпше поїхати до матері, вона погодиться, вона згодна!
– Ні, не можна. Сідай скоріше та їдьмо!
Дарина обхопила руками Романову шию, він посадив її впоперек сідла, притримуючи за стан. Кінь тихо рушив, їдуть широким подвір’ям – все спить навколо. Наблизилися до високої брами – вона безшелесне впала.
– Коханий мій, куди ж ми їдемо?
– До моєї домівки!
– А де ж вона?
– Там, недалеко.
Таємнича, безмовна ніч. Місяць заливає землю холодним світом. Виблискують крем’яні гори – стрічкою в’ється попереду шлях. Кінь безгучно ступає; повз них пропливають ліси і яруги. Місяць освітлює Романове лице. Чому воно таке бліде? Дивиться на неї, ті ж самі сірі очі, тільки чому вони напівприплющені й такі сумні?
– Романе, голубе мій, що з тобою?
– А нічого.
– Кохаєш ти мене?
– Чи я кохаю? – Він міцно пригорнув її до себе, серце наповнилося не сподіваним уже щастям…
Тиха, мертва ніч; місяць яскраво світить; кінь чвалає тихою ступою, а перед очима швидко пропливають гори й степи, ліси. Ось вони заїхали до пралісу – широка пряма просіка, обабіч висока стіна чорних дерев, місяця не видко за ними… в лісі мертва тиша… Подивиться Дарина на Романа і – моторошно їй від цієї тиші.
– Де ж твоя хата?
– Ось там, уже недалеко.
Ні шелесту, ні звуку, ні пісні… Проминули гору, а шлях усе в’ється. Навколо степ, безлюдний степ… Віддалік мріє Дністер. Гори все крутішають. І знову питає Дарина Романа:
– Коханий мій, чи скоро твоя хата?
Десь блиснув великий хрест. Роман підняв руку:
– Ось – зараз прибудемо!
Серце защеміло в Дарини. А кінь дереться на стрімку кручу і мов тінь ковзає над глибокими проваллями, над страшними безоднями. Але ось він зупинився. Перед Дариною невелика капличка з хрестом, а поряд – розчахнута величезна могила.
Глянула Дарина – і все зрозуміла. З жахом зіскочила з коня і кинулася до притвору.
– Так ось воно що! О Боже, Боже, врятуй мене! – заридала, заломивши руки.
Сумно дивиться на неї Роман.
– Так ось як ти мене кохала??! – Голос його сповнений смутку й докору. – Невже ти боїшся свого Романа, невже боїшся смерті?
Але Дарина все плаче й заламує руки.
– Ти не бійся, ми не помремо ніколи, ніколи! Наше кохання не може вмерти, воно грітиме наші груди і змусить битися наші серця… Ти ж бачиш, – моє кохання не дозволило мені померти, воно примусило мене підвестися з могили і привело до тебе.
Але Дарина все плаче й заламує руки. І знову Роман упрошує її:
– Ходи до мене! – і стільки гіркоти і неземного благання тремтить у його голосі. – Дай мені спокою, вділи мені щастя! – Кінь, похиливши голову, тихо зійшов до могили. – Бачиш, Дарино, навіть кінь-товариш не покинув мене, невже ти, моя єдина, невже ти покинеш мене?
Та Дарина гірко ридає.
– Дарино, ми тільки вдень будемо лежати, поки гомонять люди, але тільки зайде сонце і срібний обідок місяця проріжеться на небі, – тоді розкриється наша могила і ми знову вийдемо на землю.
А місяць уже блідне; дмухнув ранковий вітерець, потягло сирістю, пролетіла зграйка куликів. На сході заяріла яскрава смужка.
І знову у відчаї умовляє Роман Дарину:
– Швидше, швидше, кохана моя, вже сонце близенько!
Вона бачить його променисті очі: скільки любові, скільки туги в них!
– Дарино! – однією ногою він ступив до могили. – Кохана моя! – Він блідне і мовби тане в повітрі… – Єдина моя! – дороге обличчя благально дивиться на неї, руки простягаються востаннє.
– Бери мене, Романе!
Вона кинулася до нього, він підхопив її на руки, пригорнув, в очах зблиснув колишній вогонь:
– Моя Дарина, моя!
Могила тихо закрилася й сховала обох. Десь далеко вдарив дзвін й урочисто виплило сонце… Звідтоді щоночі, щойно сонце зайде за гору, а над землею встане легкий туман, а в чистій джерельній воді загойдається вечірня зоря, відкривається широка могила і виходять з неї Роман і Дарина; сядуть вони, незримі, пригорнуться, і ведуть між собою до зорі тиху ніжну розмову. І тихо навколо, тільки вітер підкрадеться, підслухає розмову і перекаже верхів’ям дерев, що діється на вершечку самотньої могили.
То не струмки збігають зі скелі в урвище, то котяться сльози Романові й Даринчині; то не калина шумить – то їхні голоси ведуть тиху розмову. То не скеля роз’єднує струмки, – то Даринчин батько-вбивця, закаменівши, і по смерті хоче роз’єднати їх, але сльози Дарини все пливуть і підточують похмурий камінь – і настане пора, коли впаде чорна брила і струмки зіллються навіки, назавжди…