25 портретів на тлі епохи
- Автор: Пидлуцкий Алексей
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6018-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «25 портретів на тлі епохи». Краткое содержание книги:
За три століття колоніального періоду до Чилі переселилося лише 50—70 тисяч осіб, переважно іспанців та басків. Загалом же до сьогодні в Чилі осіло десь 250 тисяч іммігрантів, що в багато разів менше, ніж у сусідній Аргентині чи деяких інших латиноамериканських країнах. Таким чином, Чилі — одна з найбільш «індіанських» за походженням більшості населення країн Південної Америки. Щоправда, не асимільованих індіанців у Чилі не більше 5 відсотків. Понад три чверті населення країни складають метиси — нащадки мішаних шлюбів індіанців та європейців або навіть чистокровні індіанці, котрі засвоїли іспанську мову та культуру. Креолів (білих) у країні не так багато. Але саме вони складають панівну верству. До їх числа належать і Піночет, і його історичний антагоніст Сальвадор Альєнде. А ось культовий лідер чилійської компартії Луїс Корвалан — типовий метис.
У 40—70-х роках XIX століття до країни в’їхало близько 20 тисяч німців, які компактно розселилися в південних районах центральної частини країни. Іммігранти з Німеччини та їхні нащадки швидко захопили «керівні висоти» в чилійських збройних силах і почасти зберігають їх досі. Принаймні обидва безпосередніх попередники Піночета на посаді головнокомандувача чилійських сухопутних військ — генерали Пратс та Шнайдер — були німецького походження. Армію, в якій Піночет прослужив усе своє свідоме життя, сусіди-латиноамериканці дражнили «прусською» — і польові статути чилійців, і навіть парадна офіцерська форма були один в один «переписані» з німецьких. Але найважливіша підстава до такого прізвиська — це, звичайно, дух прусської казарми, який десятиріччями панував у чилійській армії. І хоча сам Піночет, наскільки відомо, не має жодного німецького коріння, «германський дух» він засвоїв дуже добре. Принаймні й у військовій справі, і в його улюбленій геополітиці найвищими авторитетами для генерала були й залишалися німці.
Чилі — дуже довга і порівняно вузька смуга землі, затисну-та між Тихим океаном та Андами — однією з найвищих у світі гірських систем. Землі, придатної для використання у сільському господарстві, в країні порівняно мало — це переважно ділянки на узбережжі та гірські долини. Ані у XVIII, ані в XIX столітті Чилі, на відміну від багатьох інших латиноамериканських країн, не спромоглася вийти на світовий ринок як великий виробник тієї чи іншої сільськогосподарської культури. Й чилійська еліта, й країна в цілому порівняно з іншими латиноамериканськими державами вважалася радше бідною. Становище ж селянства, яке складало переважну більшість населення країни, було нужденним по всій Латинській Америці. І ще невідомо, де воно було гіршим — у «просунутій» Бразилії чи у відсталій Чилі. Не змінило ситуації й відкриття, а потім початок розробки великих мідних покладів (і нині чилійцям належить чверть розвіданих запасів мідної руди у світі). У країні не було ані капіталу, ані технічних спеціалістів, тому видобуток мідної руди у чилійських горах узяв на себе британський, а пізніше американський капітал. Прибутки вивозилися з країни. Протягом XIX століття чилійська «прусська» армія виграла кілька воєн проти сусідніх держав, унаслідок чого до Чилі було приєднано багаті на селітряні поклади перуанські провінції Тарапака та Антофагаста. Проте й видобуток селітри та продаж її на світовому ринку не привели Чилі до економічного процвітання. В першій половині XX століття країна постійно мала негативне сальдо торговельного балансу, була не в змозі забезпечити своє населення продовольством. Протекціоністська політика, яку проводили й консервативні, й ліберальні уряди, так і не привела до бурхливого розвитку національних товаровиробників, які б випускали вдосталь якісної продукції, що заміщувала би імпорт. «Чилізація» мідної промисловості, яка формально передала найбільші мідні родовища у власність держави, не привела ані до істотного зростання доходів бюджету, ані до відчутного збільшення платні робітникам. Селянство задихалося від нестачі землі, більшість якої й далі належала великим латифундистам, значна частина котрих була не здатною організувати на ній конкурентноспроможне сільськогосподарське виробництво. Президент країни, християнський демократ Едуардо Фрей 1964 року проголосив проведення аграрної реформи, яка передбачала передачу частини землі латифундистів 100 тисячам селянських родин. Проте реформа просувалася вкрай повільно, за 6 років землю отримало лише 20 тисяч родин. А тим часом у країні наростав вплив лівих сил. Створювалася революційна ситуація, коли дедалі більше чилійців доходило переконання, що «далі так жити не можна». Ось тільки рецепти «докорінної перебудови» різні політичні сили пропонували діаметрально протилежні.